Соціологія

Але історії відомий й інший шлях формування націй - коли велике етнічне утворення трансформується в нації, при цьому можуть виникати кілька націй. Наприклад, з давньоруських слов'янських народностей (етносу) сформувалися три нації: білоруси, українці й росіяни.

Процеси формування націй і викликані ними рухи вели до утворення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднала кілька етносів, то однією з головних функцій держави була підтримка порядку й стабільності, обмеження агресивних прагнень одних етносів й захист від агресії інших. Держава це робить шляхом установлення загальних для усіх законів, не зважаючи на етнічну й будь-яку приналежність. У цьому сенсі держава  конституціює нації, хоча в межах націй продовжують існувати етнічні групи. Так, у США усі, хто має громадянство, - американці, але американці-японці, американці-українці. 

Нації - інтегральна структура. Вона складається з окремих етносів, які можуть дуже сильно відрізнятися один від одного.

Сучасна історія свідчить про зростання ролі етнічних властивостей нації. Проблема мови, культури, духовного життя взагалі має в національних рухах все більше значення. Мовна проблема й понині існує в Бельгії, Канаді; а проблема культури й історичних традицій Шотландії, Уельсу – у Великобританії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план й у країнах колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. Саме на цьому ґрунті ростуть як національна самосвідомість, так і націоналізм.

Потрібно розібратися, який зміст вкладається у ці два терміни? Що в них загального й у чому принципове розходження? Загальне між ними полягає у тому, що обидва терміни стосуються до націй, сфери національних відносин. Однак розходження принципові. Національна самосвідомість - це усвідомлення націями або окремим індивідом своєї приналежності до певного етносу, що відрізняється культурою, психологією, традиціями, мовою й ін. від іншого етносу. Етнічні, національні звичаї й традиції, будучи найважливішим компонентом повсякденної національної свідомості, виступають як засіб об'єднання, інтеграції спільності, пробудження національної самосвідомості. Таким чином, поняття "національне" пов'язане із приналежністю індивіда або групи людей до даних націй, підкреслює національну специфіку й не тільки не містить нічого негативного, але й відіграє позитивну роль у розвитку національно-етнічної спільності.

Націоналізм має інший зміст у порівнянні з національним і є дуже неоднозначним явищем. Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, тому що його головне завдання полягало в консолідації націй, їхньому самовизначенні. Націоналізм відіграв свою роль у боротьбі колоніальних народів за незалежність, рівноправність у світових політичних і господарських зв'язках. У такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, захисту інтересів корінних народів, відродженню культури, мови окремих націй.

Але в наш час ставлення до націоналізму, розуміння його поняття й змісту не тільки різні, але й протилежні, навіть серед авторів підручників і навчальних посібників. Одні вважають націоналізм явищем позитивним, сприятливим для консолідації й розвитку націй. Так, у підручнику з політології для студентів вузів, підготовленому львівськими авторами (Політологія: Підручник для студентів ВНЗ. Львів, 1994) націоналізм визначається як "спосіб захисту національних інтересів", і у якості прикладу пояснюється, від кого цей захист - звичайно, від росіян, від їх 300-літнього імперського тиску (С. 235). Позитивно націоналізм оцінюється авторами й інших українських навчальних видань (наприклад, у кн. Політологія: Навчальний словник-довідник для студентів. - Київ - Львів, 2001)

Але є й інша оцінка цього явища, якої дотримуються більшість авторів, у тому числі й українських. Так, у Політичному енциклопедичному словнику (Київ, 1997) наводиться як позитивна оцінка націоналізму (без посилання на авторів), так і негативна, із зазначенням декількох авторів - учених зі світовим ім'ям (Поппер, Тойнбі та ін.). Ці вчені розглядають націоналізм як реакційне явище, регрес у суспільному розвитку, деструктивну силу, що не здатна створити необхідні умови для взаємодії етносів з метою досягнення загальної мети (С. 218). Один з відомих учених К. Поппер визначив націоналізм як "найдешевший і надійний спосіб, за допомогою якого може просунутися політик, якому немає чого більше запропонувати". А знаменитий німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер підкреслював, що найдешевший вид гордості - гордість національна. Той, хто нею одержимий - не має жодних індивідуальних якостей, якими міг би пишатися. Тому він і використовує те, що в нього є загального з мільйонами людей. Якщо англієць пишається насамперед тим, що він англієць, а француз - тим, що він француз, значить цьому англійцеві, цьому французові нема чим більше пишатися. Але індивідуальність коштує значно вище національності й відповідно індивідуальність кожної даної людини заслуговує на більшу увагу, ніж її національність. Очевидно, найкращий варіант - не протиставлення одне одному, а взаємозв'язок.

Отже, націоналізм – це ідеологія, психологія, практика, світогляд і політика підпорядкування одних націй іншими, проповідь національної винятковості й переваги, розпалення національної ворожнечі, недовіри й конфліктів. Націоналісти здійснюють політику обмеження прав одних етнічних груп за рахунок інших.

Націоналізм не має нічого спільного з патріотизмом. Він прагне об'єднати лише частину суспільства "проти" інших; образ ворога посідає одне із центральних місць у націоналізмі ("проти кого ми дружимо?"). Патріотизм розглядає державу (батьківщину) як