+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Індивідуальне завдання
К-сть сторінок:
162
Мова:
Українська
justify;">Онтологія Платона передбачає, що «ціле» існує раніше частин (індивідів), що по при усю свою автономію індивіда існують лише в межах цього «цілого» я його похідні. Онтологія – це вчення про буття. Платон синтезував ранньогрецьку онтологію у своєму вченні про «ідеї». Буття за Платоном – це сукупність ідей – розумоосяжних форм або сутностей відображення яких є різноманіття матеріального світу. Онтологія в Платона тісно пов’язана з вченням про пізнання як інтелектуальному сходженню до істини сущих видів буття. Торкаючись гносеології – вчення про пізнання, Платон виходить із створеної ним ідеалістичної картини світу: оскільки матеріальний світ є лише відображенням світу ідей, то предметом пізнання перш за все мають бути чисті ідеї, чисті ідеї неможливо пізнати за допомогою чуттєвого пізнання, вищою духовною ді – стю можуть займатися тільки підготовлені люди – освічені, інтелектуальні, філософи, тільки вони здатні побачити і усвідомити «чисті ідеї».
Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм) ; Тит Лукрецій Кар, Сенека.
Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н. е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів – еліти суспільства – новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.
Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально розробляє атомістична концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.
Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика – пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.
Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для д-ті все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде.
Сенека справедливо помічає, що всяка жорстокість походить від немочі.
Всьому цьому і повинні вчити – філософія і мудрість.
10. Особливості формування Середньовічної філософської думки. Схоластика як особливий тип культури. Полеміка номіналізму і реалізму. Філософія Аквінського (томізм).
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю. Ідейно-світоглядним змістом філософії Середньовіччя якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.
Схоластика (від грецького “схола” – школа) – це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом, і реалізмом.
Номіналізм (від лат. номен – ім'я, назва) – напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І. Росцелін, Дуне