Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо.

16. Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо створити ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої.

Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії, в якій взагалі не відчувають потреби наука і філософія, бо ідея матерії нічого не додає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на «ідеї» – суб'єктивні якості, що сприймаються нами, вони – пасивні. Зміст наших відчуттів, їх сприйняття зовсім не залежать від нас, та «душі» – вони діяльні, активні. Всі «ідеї» існують тільки в душі (як думки і пристрасті, так і різні відчуття).

Суб'єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку перестав сприймати один суб'єкт, можуть сприймати інші суб'єкти. Але навіть якби всі суб'єкти зникли, речі і далі існували б як сума «ідей» у розумі Бога-суб'єкта, який існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їхніх відчуттів.

Гносеологічна концепція Дж. Берклі – ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.

Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно – не земля і не гроші, які є лише зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

Більш послідовним у відстоюванні позиції суб єктивного ідеалізму був інший англійський філософ – Девід Юм.

Головна проблематика – теорія пізнання, згідно з якою єдине (і беззаперечне), що існує, є враження. Вони поділяються на первинні -враження зовнішнього досвіду і вторинні – чуттєві образи пам'яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві образи пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї – це психологічні асоціації простих ідей одна з одною. Поняття «субстанції» (і телесної, і духовної) – це лише зручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність.

Особливого значення у філософії А. Юма набуває поняття досвіду. Він виключає з нього зовнішній світ, і весь досвід грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень. Тобто в сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу свідомості» від зовнішнього світу, що об'єктивно існує.

Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не можемо знати, чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя є такою, що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. їх основою є критика природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало механістичний характер.

 

17. Раціоналізм Лейбніца

Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький вчений енциклопедист, просвітник, один з найвидатніших європейських філософів кінця XVII – початку XVIII ст.

У розумінні філософії (метафізики) та її предмету Г. Лейбніц виходив з того, що філософія – основа всього наукового знання. Якщо Ньютон та інші дослідники природи – представники емпіризму висунули гасло: ”Фізика, бійся метафізики! ”, намагалися відмежуватися від філософії к загальнотеоретичної основи науки, то. Лейбніц займав більш виважену позицію. У праці „Міркування про метафізику” заявляв: „Загальні засади тілесної природи і самої механіки за своїм характером швидше метафізичні, аніж геометричні. ” .

Лейбніц прагне подолати одноманітність субстанції Спінози, у якій розчиняються, втрачають свою реальність окремі речі. Моністичне вчення Спінози про єдину субстанцію обертається у нього дуалізмом субстанції та світу окремих речей. Але розмаїття світу, вважає Лейбніц, має впливати із самої субстанційної основи буття, інакше відмінності між речами втрачають реальний зміст. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставляє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монада – проста субстанція, що входить до складу більш складної. Ці монади уявляються Лейбніцем як своєрідні атоми природи, одним словом, елементом речей. Речі, створені Богом, ніколи не гинуть, безперервно змінюються, вони внутрішньо активні. Субстанції-монади якісно відмінні одна від одної і неповторні. Монади – живі одиниці духу – утворюють динамічну, плюралістичну множинність,