Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

У цілому вчення французьких філософів-просвітителів про людську мало гуманістичну і демократичну спрямованість, плинуло на подальший розвиток матеріалістичної антропології.

Філософська думка Британії в другій половині ХVІІ-ХVІІІ вв. розвивалася під домінуючим впливом ідей Гоббса, Локка, Юма. Далеко не останнє місце в їхній творчості займала проблема людини.

Гоббс, якого можна вважати одним з ранніх просвітителів в Англії, виводили «природу людини» з життєвих потягів і практичних інтересів людей, з їх «природних» спонукань до самозбереження, багатства, пошани, слави. Люди діють, по Гоббсу, «заради любові до себе, а не до інших» і керуються, як правило, егоїстичними спрямуваннями. Тому і виникають відносини суперництва і ворожнечі між людьми, покласти кінець яким може і повинне становлення могутньої державної влади, уведення чітких законів, обов'язкових для усіх без винятку громадян.

Юм, на відміну від Гоббса і Локка, визнавав як принцип «загальної доброзичливості», такі егоїстичні основи природи людини. «Велика частина людства, зауважував він, коливається між пороком і чесністю». І хоча люди досить егоїстичні, звичайно усетаки верх бере почуття «сим-патії», що вони відчувають друг до друга. До того ж у суспільстві здійснюється взаємний обмін добрими послугами, що у ще більшому ступені скріплює соціальні узи.

У властивій йому скептичній манері трактує Юм і природу людської душі. Погляд на душу як на матеріальну і незнищувану субстанцію є, на його думку, не більш ніж ілюзією. Однак це зовсім не виходить, що Юм схиляється до матеріалістичного рішення психофізичної проблеми. Це привело б його до заперечення безсмертя душі. Він же віддавав перевагу позиції філософського скептицизму, результатом чого з'явився його агностицизм.

У творах Гоббса, Локка і Юма, витяги з яких публікуються в сучасному виданні, досліджуються різні аспекты проблеми людини, розглядаються різноманітні прояви його тілесного і духовного життя.

На відміну від французького німецька Освіта вцілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів. Немає в представлених нам філософських текстах безпосередніх міркувань про людську чи природу людської субъективності. Мова йде про особливості національног характеру, та про моральний прогрес людства. Власне антропологічна тема здається розмитюї, що витягається важко з комплексу філософського знання.

Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших, про своє місце в суспільстві. В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю. Просветители ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги – проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.

Просвітителі переконані, що всепроникаючий розум – державна риса, що визначає якість людини. Особливо рационалистичне раннє просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: «чи існують межі разуму?» Тоді порятунку шукають у «безпосереднім знанні», у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання приймаеться за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними.

Ще одна характерна ознака провітництва – историчний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні, що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Що стосується пороків, дурних вчинків, пристрастей, то вони переборні. Немає такої сторони людської натури, яку неможна облагородити, випливаючи з мірок розуму. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, «виховання людського роду», зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування.

 

20. Німецька класична філософія. І. Кант: метафізика, критицизм, агностицизм, апріоризм та категоричний імператив. Космогонічна гіпотеза Канта.

Імануїл Кант (1724 – 1804) – основоположник німецької класичної філософії. Праці: критика чистого разуму, критика практичного розуму, критика здатності судження.

Кант піддає нищівній критиці метафізику, так само як і діалектику, за її догматизм, вказує на те, що всі спроби побудувати систему такої науки зазнали поразки. Метафізика лише продукує іллюзорне знання. Про це і свідчать суперечності, які необхідно виникають у розумі, коли він виходить за межі досвіду. Тож метафізика як наука неможлива.

Але, не дивлячись на це, Кант сам вважав свою критику лише вступом до майбутньої метафізики. Річ у тім, що вона виростає із потреб самого розуму, вкорінена в ньому. Тільки треба усвідомити її реальне значення й можливості. Тобто можна сказати, що Кант виступав не просто критиком попередньої метафізики (Вольфівської метафізики), а скоріше реінтерпритатором її.

Критицизм – в философии, начиная с Канта, метод установления возможности, происхождения, действительности, закономерности и границ человеческого познания.

Кант проводит мысленную параллель между детством и догматизмом, юношеством и скептицизмом, зрелостью человека и критицизмом.

В общей системе критицизм стоит между рационализмом и сенсуализмом.

Критицизм Канта обращен против:

1) пренебрежительного отношения к роли ощущений в познании;

2) утверждения, что познание