Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

М. Хайдеггер вирішує проблему людського існування інакше. Для нього головне завдання на шляху вирішення питань людського існування в світі – закладка фундаменту під розуміння світу. У цій якості виступає онтологія, що базується на пріслушіваніі до буття і на виробленні ставлення до нього у відповідності з тими сигналами, які подає воно нам при нашому прагненні комфортабельно влаштуватися у світі. Мислитель прагне знайти консенсус між світом і людиною на основі людського розуму, збагаченого знаннями про гармонію світу.

Для К. Ясперса рішення проблем людського існування в світі можливе на основі пристосування до світу. Він прагне вселити читачеві своїх творів дбайливе і відповідальне ставлення до знайдених європейською цивілізацією цінностям. Мислитель застерігає проти бездумного розхитування підвалин західного суспільства і бажає направити зусилля людей на відповідальне творення світового співтовариства, в якому народи зіллються в єдину сім'ю.

Ж. -П. Сартр і А. Камю, висвічуючи неблагополуччя світу і показуючи його абсурдність, пропонують не падати духом, а мужньо виконувати свій людський обов'язок, не боячись втрат, що не схиляючись під ударами долі, спокійно робити свою буденну справу, коли ж гніт дійсності стає нестерпним, наважуватися на бунт, що усуває і послабляє цей гніт.

 

 

27. Проблеми логіки та методології наукового пізнання у філософських концепціях позитивізму, неопозитивізму та постпозитивізму.

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформував французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903).

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, «позитивне» (Конт: «слово «позитивне» означає реальне, на противагу химеричному») знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX-XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті «синтетичні» узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому «першому позитивізму» приходить «другий позитивізм».

Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм).

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) «Логіко-філософський трактат» (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від «псевдопроблем» і «псевдовисловлювань» усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії є чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії є роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50 – початок 60 pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

 

 

28. Релігійна філософія сучасності: неотомізм, еволюціонізмТейярадеШардена.

Найбільш впливовим сучасним релігійним вченням є тейярдизм. Засновник християнського еволюціонізму П'єр Тей-яр де Шарден (1881-1955) – відомий французький палеонтолог і антрополог, член ордену ієзуїтів.

Тейяр де Шарден став на шлях «виведення» основних принципів теології з наукових знань, насамперед геології, палеонтології, антропології, переосмислення теології в дусі еволюції. Пояснення дійсності він намагається вивести з досягнень конкретних наук. Завдання філософії – виробити правильне бачення світу, в якому вірно визначене місце людини в космосі, намічені шляхи її діяльності. Завдання філософії – показати, як людина залучається до об'єктивного процесу еволюції світу.

У своїх працях «Гімн Всесвіту», «Феномен людини» Тейяр де Шарден намагається погодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Його не влаштовує томістська концепція сталої картини світу, в якій немає розвитку. Він розглядає дійсність як світ, що розвивається.

Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винятковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції. Діяльність людини в процесі еволюції розглядається не тільки як спосіб єднання людини з світом, а як вихід за межі свого «Я» для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй духовністю, складним світом свідомості він розглядав як заздалегідь запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Оскільки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першо-початок спрямовує