Символічна образність О.Уайльда «Портрет Доріана Грея»

Що стосується його останнього вчинку ─ спроба знищити картину, яка відображає його гріхи, це не що інше, як спроба буквально вбити свою совість, щоб не відчувати провини за те, що зробив. 

Зупинка героя в часі, вічна молодість, як правило, асоціюються з мотивами угоди з дияволом, і в ролі спокусника невинного Доріана спочатку виступає світський дотепник, що славить аморальність, новий гедонізм, а насправді веде цілком благопристойне існування ─ лорд Генрі Уоттон. З такими друзями, як він, кому потрібні вороги?

Цей гедоністичний, егоїстичний аристократ має цілий світ у своїх ніг,  але, замість того, щоб робити щось корисне для людства, він думає тільки про себе. Для лорда Генрі, на першому місці стоїть власне задоволення:«Единственный способ отделаться от искушения ─ уступить ему. А если вздумаешь бороться с ним, душу будет томить влечение к запретному» [22, 6].

Навіть так звані друзі не дуже важливі для лорда, так як він втомлюється від них. Наприклад, Бейзіл, який нібито є одним із найкращих друзів ще з університету, загадковим чином зникає протягом декількох місяців, але лорд Генрі і пальцем не поворухнув. Він втомився від Бейзіла, та й, врешті-решт, за цей час художник не намалював нічого гідного. Лорд Генрі навіть не припускав, що Бейзіл міг би бути мертвим; він навіть не думав, що це можливо, оскільки, на його думку, Бейзіл  занадто нудний, щоб його хтось міг вбити. 

Але це тільки погляд лорда Генрі на життя. Люди, гроші, предмети, мистецтво ─ все це просто інструмент для його задоволення: «Выйдя в сад, лорд Генри нашел Дориана у куста сирени: зарывшись лицом в прохладную массу цветов, он упивался их ароматом, как жаждущий ─ вином. Лорд Генри подошел к нему вплотную и дотронулся до его плеча. ─ Вот это правильно, ─ сказал он тихо. ─ Душу лучше всего лечить ощущениями, а от ощущений лечит только душа» [22, 21]. 

Як тільки якась річ перестає бути веселою, він більше нею не цікавиться. Єдиним винятком є Доріан. Після багатьох років, коли «розвивається» особистість Доріана, лорд Генрі відчуває, ніби він створив ідеальну людину. Він  глибоко захоплюється ним, але що більш важливо, він захоплюється собою, зробивши Доріана тим, ким він є: «Говорить с этим мальчиком было все равно что играть на редкостной скрипке. Он отзывался на каждое прикосновение, на малейшую дрожь смычка...А как это увлекательно ─ проверять силу своего влияния на другого человека! Ничто не может с этим сравниться. Перелить свою душу в другого, дать ей побыть в нем; слышать отзвуки собственных мыслей, усиленные музыкой юности и страсти; передавать другому свой темперамент, как тончайший флюид или своеобразный аромат, ─  это истинное наслаждение, самая большая радость, быть может, какая дана человеку в паш ограниченный и пошлый век с его грубочувственными утехами и грубопримитивными стремлениями» [22, 36].

З іншого боку ми бачимо, що дружба Лорда Генрі та Доріана була не що інше, як свого роду науковий експеримент. Лорд Генрі поклав серію зловмисних елементів на чистий об’єкт, і спостерігав, як тримається їхній вплив: «Те несколько слов, которые сказал ему (Дориану) друг Бэзила, слова, сказанные, без сомнения, случайно, но в которые лорд Генри намеренно вложил парадокс, задели тайную, не потревоженную ранее струну в его душе» [22, 27]. Оскільки він формував Доріана за власним іміджем, то не вважав, що той колись знову стане правильним хлопчиком.

І це найголовніший тріумф Генрі ─ він створив свого досконалого супутника рівним собі (або кращим) у всіх відносинах. Єдине, що лорд Генрі не передбачив ─ це фатальне втручання совісті, але це, мабуть, тому, що у нього самого вона відсутня.

 Якщо лорд Генрі є адвокатом диявола, то Бейзіл Голуорд – адвокат Бога. Він вічний ідеаліст, який дійсно вірить у вроджену доблесть людства.

Бейзіл не розуміє, що він хороша людина, яка живе у поганому світі. Він продовжує вірити в можливість спокутування гріха та у високі, чисті цінності, такі як: Краса, Істина та Любов. Проблема в тому, що він схильний плутати ці речі, тому, якщо Доріан продовжує бути прекрасним, Бейзіл оптимістично вважає, що його друг такий же правдивий і люблячий: «Поймите, я вовсе не верю этим слухам. Во всяком случае, я не могу им верить, когда на вас смотрю. Ведь порок всегда накладывает свою печать на лицо человека. Его не скроешь. У нас принято говорить о "тайных" пороках. Но тайных пороков не бывает. Они сказываются в линиях рта, в отяжелевших веках, даже в форме рук» [22, 150].

Бейзіл відмовляється вірити, що його передбачувані друзі, Генрі і Доріан, можуть бути дуже поганими. Зрештою, він розплачується за свій оптимізм та довіру власним