+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Курсова робота
К-сть сторінок:
47
Мова:
Українська
justify;">як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга...
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?)
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике...
Галина ПАЛАМАРЧУК
МІСТО
Я тут чужа. Я тут загостювалась.
Життя не так збігає і не там.
Минає хміль — стає нестерпним галас,
Неробство, порожнеча, чорнота.
Смердить минтай. Асфальт у тлустих плямах,
Банани, кока-кола, секс і смерть.
Бреде стара. Її лице — як яма,
А сітка листям напхана ущерть.
І ось прийде. І ось зайде в кімнату,
Отямиться, до сітки і тоді…
Приречене, не хоче місто знати
Ані старих, ні тих, котрі в біді.
Воно шукає втіхи у таблетці,
Випльовує губами тільки гидь,
На лаві в сквері і жує, і б’ється,
І напивається, й кохається, і спить.
Це темне місто, цей кінець, колодязь,
Що поглинає звуки і сліди,
Де тільки й залишається — колотись,
Чи збожеволіти. …або ще утекти.
Повз мертві трави і собаки здохлі,
Повзу повз всі кошмари до села.
Я хочу, щоб квітучий кущ картоплі
Моя рука холодна обняла.
***
Люди народжувалися.
Спочатку були вони дітьми
З тугими рожевими щічками,
Липкими від цукерок,
з вимогливо допитливими очима.
Гралися ляльками, пістолетиками,
Порпалися в піску,
Завмирали перед джмелем,
Голосно плакали.
Але це нецікаво.
Люди виростали.
Їм докучали вугрі,
підліткові комплекси,
Суїцидальна маячня,
Вірші і маріхуана,
Порвані клапті паперу,
Сльози, перші поцілунки. Жах.
Але це нецікаво.
Люди одружувались,
Купували кухню,
Відкладали на автомобіль,
Сварилися через гроші
І трохи з ревнощів,
Народжували дитину.
Але це нецікаво.
Люди накопичували
Бабки і речі,
Влаштовували в інститути дітей,
Поправляли здоров’я,
сварилися через гроші
а більше з якоїсь досади.
Але це нецікаво.
Люди струшували
З себе все,
Як струшує восени дерево
Своє листя,
Лягали в ліжка і помирали...
Люди народжувалися.
Юрій АНДРУХОВИЧ
НІЧНА ЗМІНА
Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.
А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п’ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як відкрита харчевня.
І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.
І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини,—
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,
щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть вночі лінотипи,—
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.
Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…
Марина Соколян
Демон
Ох, Боже, він такий гуманний,
Твій демон творчості лихий!
Хоч прикладай його до рани,
Хоч пий його і будеш п’яний
Чи просто – вічно-молодий.
Буває, що рідніш за брата
Здається, та зненацька він
Чомусь веде тебе на страту,
На розтин ліні й плагіату,
Й хихоче ницо навздогін.
Йому весь час приносять жертви,
Аби набути фах Творця.
За нього ладні і померти,
А він же просто хоче жерти
Смачні знедолені серця.
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Наталя Очкур
А ТИ СКАЗАВ...
А ти казав “любитиму завжди”,
І ще казав, що навіть зорі з неба...
Але не в храм ведуть твої сліди -
То, мабуть, піст. І загубився требник.
А ти казав “тебе я захищу” -
І я тобі повірила. Так просто...
А ти віддав солоному дощу
Все те, що я для нас горнула в осінь.
Все те, що гучно кликала гроза,
Про що співали нам струмки та ріки,
А ти казав... Навіщо ти казав
Мені про те навіяне “навіки”?
Його нема! “Навіки” - то мара!
Облуди чин, міраж, порожні мрії!
І мерзну я на всіх восьми вітрах,
Бо вже тебе впізнати не зумію.
Я розучилась вірити в дива...
Моя любов - хіба була не диво?
А ти казав... Та то лише слова,
Вони самі слова і породили!
Оксана ЗАБУЖКО
Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого, до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли колошкають,
до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.
Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих каструль…), —
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.
Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.