Термінологічна лексика в мові сучасної поезії

Предмет:

Література

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

47

Мова:

Українська

Оцінка:

Жадан

DONBASS INDEPENDENT

На деревах скипав неозбираний мед.

Володимир Сосюра – юний поет,

закосивши на фронті з недбальства світил,

заїздив у розбомблений

харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,

до єврейських районів ступає тепло,

із небес висівається мерхлий озон

на угіддя фабричних

триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,

господарського мила м‘який рафінад,

переїзди,

веранди,

газетні рядки –

все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,

залізничні пости,

всі загублені зшитки, монети, листи,

ціле місто з безладдям подій і речей

застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,

і сумління твоє забиває на все,

за лункий водогін,

за барачних птахів,

за плантації шиферних

білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,

дозуваннями брому,

тяжінням біди,

телефонами, бритвою по щоці,

комунарською пайкою

у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –

риштування домів,

жарівки параш,

цю погромну відлигу, з її теплом,

що усе летить,

над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,

із усього спадку вціліють одні

надбання зіниць,

та вони, далебі,

не належать ні Богові,

ні тобі.

Василь Герасим’юк

Я прокинувся в серпні

з холодних космацьких отав...

І в багряному Києві як би мені не жилося,

це неспинене місто дитинства твого –

як волосся,

я над росами вгледів

і в росах космацьких зібрав.

Наче буковий ліс,

я під ранок шепочу: “Не плач...”

Я нагадував блазня і сном,

і премудрістю лісу...

А на жовтому склі тебе

знову закутало місто –

все із літер малих,

як гарольд, коли йдеться про плащ.

Теплі камені осені.

Ранок! – на запах, на гул.

Плечі голі, як сіно...

І видно ж тебе – на півсвіта!

Ти на вранішнім вітрі лежиш...

Ти лежиш розповита,

як роса!..

Так лежиш ти одна,

з тих, що знав і забув.

...Та невже не притулю ніколи

до жовтих озер

два листки?..

Все летять,

пропадають у леготах, стуках

на світанку,

коли доростаєм до тих,

що на буках...

ніби вчора...

Ще тепле каміння

плечима повзе.

Що ж, ми в серпні живем.

У повітрі, де кожен згорав.

Тут багато від кожного.

Тільки під ранок не досить...

Втім, це, може, тому,

що душа на світанку попросить...

І такої попросить –

з холодних космацьких отав.

Юрій Андрухович

Bad Company

Грицько – як усі тенори, педераст.

Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.

Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.

Панько – графоман, а Марко – гермафродит.

Панас мудодзвін, Борис буквоїд,

Якович – атеїст кінчений, духовидець.

Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.

Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:

Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.

Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.

Бажан – жид, Фітільов – кацап.

Мовчу про Бургардта і Йогансена.

Микола Зеров: був би нічого,

Тільки от зуби зіпсовані.

Інженер Маланюк з кадетською виправкою,

прямий, як єдина звивина.

Доктор Донцов, ще пряміший,

з руками чистими навіть після гри в карти.

Доктор Кандиба, розвідник надр.

Доктор Петров, просто розвідник.

Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,

десяток академіків

і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,

ну та нічого.

Література могла бути іншою,

казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!

Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.

Література не могла бути іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,

сухість у роті, запах сірки, нудота,

темний глухий підвал.

Надобраніч, класики, поговоримо завтра.

Здерта шкура Гомбровича

безгучно падає вниз.

Ю.АНДРУХОВИЧ

МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!...

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик -

теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,