Трансформація народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII- XVIII століттях як відображення динаміки європейської культури

Ці суперечності посилює специфічність художнього узагальнення, притаманна архітектурі як різновиду творчої діяльності. Вона віддзеркалює подвійність функційного призначення архітектурного образу: утилітарного та художньо-естетичного. Особливості його мови також детермінують якісні характеристики матеріалу та будівельні технології.

У системі релігійної обрядовості втілення цього образу набуває умовних форм художнього символу, сприйняття якого скероване синкретичним поєднанням різних засобів виразності. Серед них вагома доля належить живопису, який у численних семантичних відтінках інтерпретує релігійні первообрази та закладені в них ідеї. Тому образотворчий процес в ньому проходить дещо обмежено. Його зміст і форма визначаються каноном, і творча свобода виявляє себе тільки як інтерпретація передбачених ним колірних та інших засад образного втілення.

Така природа сакрального мистецтва не дозволяє використовувати щодо нього традиційне для художньої творчості поняття стилю як системи форм, наділеної певною індивідуальною якістю та змістовою виразністю як зовнішньою, так і внутрішньою. Незважаючи на схожість елементів канонічної стилістики і стильових форм, що складаються у межах професійного мистецтва, між ними існує певна різниця.

Особливо яскраво ілюструє її порівняння на прикладах сакрального народного мистецтва та художньо-стильових норм, які визначають спрямованість культурно-історичного розвитку в окремі періоди.

Характеристики стилів епохи передбачають не тільки художньо-образну концептуальну, але й індивідуальну виразність, яка обумовлює наявність внутрішніх інтенцій розвитку, тоді як у народному мистецтві завжди привалюють ознаки традиційної художньої норми, яка оновлюється тільки зовнішньо під впливом соціально-економічних змін. На відміну від професійного мистецтва, в них завжди зберігаються незмінними світоглядні концепти, через які народ відчуває себе соціальною та культурною спільнотою.

Це означає, що фокусом, який дозволяє глибше зрозуміти специфічність народного художнього мислення, є його відношення до тих принципів, які покладені в основу стилеутворення. Співвідношення в них традиційних і пошукових елементів завжди визначало, наскільки вони є актуальними для втілення художніх уподобань епохи. Тому за різних часів існували табуйовані стильові ідеї, здатні з часом стати тенденціями, що провіщали в історії мистецтва руйнування усталених світоглядних настанов.

Примірно за такою ж схемою відбувається й обмін-діалог культур, завдяки якому не призупиняється культурний прогрес. Взаємодія та взаємопроникнення в ньому інноваційного і традиційного є тим творчим чинником, що сприяє збагаченню не лише професійного, а й народного мистецтва. Посилює цей процес територіальна близькість його суб’єктів. Проте, динаміка опосередкування ними культурних реалій, які прослідковуються у професійних і народних формах художньої творчості різна. Про її характер свідчить співвідношення у стильоутворюючих компонентах національного й “чужого”, що переважає в ньому – конфронтація, симбіоз чи синтез.

У дисертації підкреслюється, що множинність цих варіантів визначають не тільки об’єктивні фактори суспільного і політично-релігійного характеру. В історичному контексті в них простежується певна тенденція, яка доводить, що починаючи з ХVII століття в європейській культурі абсолютне панування одного стилю змінюється на стильову неоднорідність, що сприяло посиленню процесів культурного обміну і взаємозбагаченню культурних традицій. В ньому також спостерігається домінування окремих стильових напрямків, що набувають значення знаменника епохи.

У третьому розділі “Європейська художня “картина світу” XVII-XVIII століть у народному сакральному мистецтві Марамороша”, що складається з двох підрозділів, здійснено порівняльний аналіз соціокультурних факторів, що визначили характерні риси “картини світу” у західноєвропейському та українському мистецтві на території Марамороша та її змістовних характеристик.

Вихідним теоретичним положенням у ньому для автора стала теза про поняття “картини світу”, що опосередковує найсуттєвіші компоненти світогляду і водночас надає їм образної виразності. Середовищем її існування є уява і свідомість людини, тому вона завжди має художньо-естетичну визначеність, що обумовлює активність саме мистецьких форм передачі інформації, яку містить у собі закладена нею система координат. Ці координати також дозволяють розглядати динаміку історичного процесу в площині культурних трансформацій та ціннісних орієнтацій, якими вони були викликані.

Їх суттєва зміна відбувається у ХVII столітті в Європі, яке відкриває епоху Нового часу і накреслює її провідні тенденції. Розвиток ринкових відносин визначив зміни у всіх сферах суспільного життя, насамперед, переосмислення традиційної християнської доктрини в контексті різних національних традицій.

Новим мірилом моральної регуляції став людський фактор. Водночас його волевиявлення все більше підкоряється вимогам економічної та політичної доцільності, що відбиває докорінна заміна світоглядних установок, на яких ґрунтується “картина світу” у ХVII-ХVIII століттях.

У мистецтві її яскраво відтворюють художні стилі бароко і класицизму, які антиномічно поєднали у собі зростання у європейському суспільстві відчуття здорового глузду та викликану ним суперечливість міжлюдських відносин, оманливість та ілюзорність сподівань на те, щоб протистояти зовнішнім тискам.

Саме такими вимірами характеризується культуротворчий процес у ХVII-ХVШ століттях на Мараморощині, де перетнулися інтереси таких країн, як Австрія, Угорщина, Туреччина, Румунія. Глибинні життєві проблеми цього краю відбиває полемічна література вказаного періоду. Це – турецьке, а потім австрійське поневолення, католицька експансія на тлі церковного безладдя серед православного населення, розгалуження різних протестантських течій, які тільки посилювали ідейну боротьбу поміж прихильниками традиційних цінностей і тих, що несла з собою західна культура.

Сфокусованим її втіленням стали народна архітектура і живопис Марамороша. У них не втрачає свого значення християнська концепція краси, проте в її тлумаченні під