Трансформація народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII- XVIII століттях як відображення динаміки європейської культури

Не випадково, що правлячою верхівкою народне сакральне мистецтво завжди сприймалося як втілення неприборканого національного духу. Саме тому воно весь час перебувало в неласці і було постійним предметом утиску. Для нього у ХVIII столітті різними декретами впроваджуються жорсткі обмеження, якими українські традиції підпорядковуються загальноєвропейським стандартам католицького храмового будівництва і художнього оформлення церков. Все це обумовило хаотичність “картини світу”, яку відтворює народне сакральне мистецтві ХVII-ХVIII століть. В її світоглядно-традиційні образи вривається барочна стилістика, яка накладається на інші елементи художньо вагомих для попередніх періодів форм, привнесених культурними традиціями середньовічної Європи (готика).

У цей період у творчості народних майстрів посилюється роль експерименту, що доводить стильова мозаїчність пам’яток, якими представлене сакральне мистецтво Мараморощини. В них прослідковується паралелізм різних елементів, сполучених у єдиний архітектурний і іконографічний образ, в якому прочитуються характерні риси світовідчуття тогочасної людини, яка опинилась на перехресті художніх суперечностей між Сходом і Заходом Європи, однак ще не втратила надії на повернення добра й справедливості, закладених вірою предків в її життя.

Щоб зрозуміти, як вона мислила, потрібно було створити узагальнений образ окремих архітектурних пам’яток Мараморощини та реконструювати закладені в ньому світоглядні концепти в історичній послідовності їх виникнення з урахуванням специфіки мистецьких засад, якими вони втілювалися народними майстрами.

Аналізу художньо-стильової еволюції, що відображує народне сакральне мистецтво Марамороша, присвячений четвертий розділ роботи “Динаміка розвитку дерев’яної сакральної архітектури і живопису Марамороша в XVII-XVIII століттях у контексті європейської культури”, який складається з двох підрозділів, де їхні особливості розглядаються з точки зору тих культурних традицій, які визначили типові для досліджуваного періоду риси.

Вивчення дерев’яних церков, розташованих у різних місцевостях Мараморощини, датованих ХV-ХVI століттями, дає змогу з’ясувати, яким був їхній “первісний образ” та відповісти на запитання про найстародавніші ознаки народної української архітектури. В них простежується спадкоємність із тридільним типом планування слов’янської хати, підпорядкованим вимогам ранньохристиянського канону церковного будівництва – старозавітної скінії.

У ХVII столітті у народному сакральному мистецтві превалюють саме такі форми, проте деякі нові елементи конструктивного їх вирішення свідчать про оновлення церковного архетипу. Збільшується висота будівель, в них зростає питома вага просторового збільшення співвідношень між окремими елементами (ярусна побудова зрубів та їх нахил усередину) ; в цей період посилюються також етнолокальні ознаки у церковно-архітектурної творчості не тільки в її технологіях (будівництво церкви передбачало певні обрядові дії, пов’язані із заготовленням деревини, закладенням та зведенням храму), але й зовнішньому оформленні, в якому враховувалися природно-географічні умови та язичницькі смаки населення (захисно-заклинальна орнаментика одвірків).

Тільки в кінці ХVII – на початку ХVIII століть усе відчутніше проступають риси, що свідчать про зростаючу вагу “іноземних” запозичень, викликаних зміною релігійних орієнтацій.

Художній образ дерев’яних церков Марамороша трансформується. Для з’ясування напрямку цих трансформацій у дисертації розглядаються узагальнені характеристики сакральної архітектури Угорщини, Трансільванії, Чехії, Словаччини, що входили до складу Австрійської імперії, у зіставленні з тими, які доводять естетичну відповідність художніх процесів, що проходять у її межах, тим змінам, за якими спостерігається динаміка розвитку сакрального будівництва на Мараморощині.

Прототипами багатьох марамороських храмів можна вважати парафіяльні церкви невеликих міст Австрії, які поєднують романські, готичні та барочні елементи, муровані лютеранські церкви Угорщини з притаманною їхньому екстер’єрові полістилічністю, особливо в оформленні веж-дзвіниць, форми дерев’яних церков, поширених у Трансільванії, Західній Словаччині, Чехії, Богемії, Моравії, Сілезії, в яких готична стилістика залишається домінуючою, незважаючи на баракові нашарування.

Проте, ці стильові нашарування не привели до суттєвих змін традиційної зрубної конструкції дерев’яних церков Марамороша. Особливо яскраво її етнічно-локальну визначеність демонструють принципи завершення веж, які мають також і певні локальні ознаки, залежно від територіального розташування.

В них переважають або готична орієнтація, або барочна, вибірковість опанування елементів, які вказують на той чи інший прототип, та гармонічне поєднання їх з традиційними прийомами народного будівництва.

Більш виразно ця тенденція простежується у сакральному живопису Марамороша. В ньому переважає сюжетика з популярної у ті часи апокрифічної літератури, також широко використовувались як матеріал свідчення синоптиків, мінейні мотиви, тематика карпатських рукописних збірок життя святих. Марамороський стінопис відрізняє багатоваріантність тлумачення провідних світоглядних ідей, на яких ґрунтується православна віра, особливо тих, що сприймалися як співзвучні до подій, які визначили історичну долю Закарпаття в XVII-ХVIII століттях. Це тема “Страстей Господніх”, “Апокаліпсиса”, “Євхаристії” тощо. Їхнє розв’язання дозволяє завжди сконцентрувати увагу на тих суттєвих моментах літературної програми, які анонімний автор вбачає якнайбільш важливі для церковної общини та сільської громади. Реципієнт нібито втягується у піднесення та спади дії, що спричинює відповідні емоції, переживання, дає змогу відчути в образній тканині ключові суперечності і вивести через них на роздуми про їхній справжній, а не біблійний смисл.

Усе це зумовило необхідність більш детального мистецтвознавчого аналізу марамороського стінопису з точки зору тих стильових концепцій, які визначали його специфічність. Цей аналіз дає можливість зробити висновок, що в ньому органічно поєднуються декілька традицій – народного малярства, візантійського та барочного, яке у другій половині ХVIII століття починає тяжіти до рококо.

Останні простежуються в особливостях малюнка, побудови композиції, тому вона наче