Типологічні відповідності українського та німецького натуралізму останньої третини ХІХ ст.

У підрозділі „Натуралізм як модус етичного ставлення до навколишньої дійсності” йдеться про основні принципи функціонування натуралістичного дискурсу в плані етичності його головних мотивів. У цьому контексті вибирається лише один аспект: специфіка етичного ставлення наратора до історії та самого наративного дискурсу. Згідно з загальними настановами натуралістичної поетики автор художнього твору повинен черпати своє творче натхнення з самого об'єкта спостереження. Однак сам по собі такий принцип споглядання характеризується пасивністю: наратор літературного твору стає банальним спостерігачем змальовуваних подій та явищ. Ще у реалістичному творі наратор, будучи зосередженим на зовнішній реальності, не просто відтворював її, а переживав її проблеми, захищав активну стосовно них авторську позицію. Пасивність же як базовий принцип сприймання з метою репрезентації найглибше знаходить своє втілення в рамках “послідовного натуралізму” німецьких письменників А. Гольца та Й. Шлафа. Тоді висувалась вимога наймаксимальнішої фіксації об'єкта, через що усувалась потреба розрізнення суттєвого і випадкового. Німецький теоретик натуралізму В. Бельше стверджував, що письменник повинен йти за своїм об'єктом у всіх його особливостях та випадковостях. Така пасивність, котра переломлювалась через специфіку споглядання автором натуралістичного твору, була лише зовнішньою і, зрештою, засвідчувала найвищий рівень авторської аналітичності у художньому творі. Насправді, автор перш за все повинен бути моралістом-експериментатором. Звідси – його споглядальність є явищем, до якого він вдається цілком свідомо задля найбільш викривального та найбільш критичного зображення усіх бід людської натури.

У цьому аспекті необхідним поняттям для з'ясування домагань послідовників натуралістичного напряму стає „катарсис”. Протиставляючи свою ідеологію романтичній ідеалізації дійсності, яка вдавалась до її естетичного прикрашення, німецькі натуралісти (М. Крецер, М. Конрад, Г. Конрад, О. Г. Гартлебен, Г. Гарт, Ю. Гарт, Г. Гауптман, А. Гольц, Й. Шлаф та ін.) прагнули зображати світ людини таким, який він є насправді в усій сукупності як позитивних, так і негативних рис, нічого не приховуючи від зору спостерігача. Зображення з надзвичайною натуралістичністю епізодів з життя людини з низькими, тваринними інстинктами створює стосовно читача-реципієнта такої художньої конструкції особливий емотивний дисонанс, котрий полягає, на думку Л. Виготського, у протиріччі між емоціями, що виникають від матеріалу, та емоціями – від форми. В натуралізмі матеріал для емоцій дає експериментатор, а форму відтворює спостерігач. А тому натуралістичність зображення середовища, людських вчинків, мови персонажа зводиться до специфічної реакції у свідомості читача, в результаті чого неприємні переживання, по суті, згортаються до явища катарсису в душі людини.

У підрозділі „Натуралістична концепція людини-маси у парадигмі модерного світогляду останньої третини XIX століття” з'ясовуються загальні характерологічні риси об'єкта натуралістичного дослідження письменників – людини маси, чия психологія поведінки стала визначальним фактором розвитку літератури ХІХ – початку ХХ ст. Натуралістична конструкція художньої картини світу, заперечуючи прикрашену ідеалізацію об'єктивної дійсності життя людини, зверталась у своїх творчих домаганнях не до ідеалу, а до реальності. Вона обрала своїм об'єктом наукового дослідження масу людей в усій сукупності проявів індивідуальних особливостей представників нового специфічного виду людини ХІХ століття – людини-маси.

Народження та розвиток маси в тому аспекті, про котрий йдеться в літературі ХІХ ст., пов'язується в науці із процесом руйнування родово-патріархального способу життя. Саме під тиском капіталу та революційних зрушень старого докапіталістичного суспільства непохитні напередодні структури сім'ї, сусідських стосунків, села почали розпадатись. У процесі такої тотальної деконструкції вони порушили водночас традиційні релігійні та політичні порядки, а також духовні цінності, які ще донедавна були у житті кожної людини принциповими чинниками її світогляду. З образами таких людей зустрічаємось у творах як німецької, так і української літератур останньої третини ХІХ ст. : М. Крецера „Майстер Тімпе”, „Обдурені”, „В бурю соціалізму”, І. Франка „Ріпник”, „На роботі”, „Навернений грішник”, „Борислав сміється”. Особливо активно тема буття людини старого патріархального суспільства в новому індустріальному середовищі буде розвинута у творчості В. Винниченка.

Будучи покинутою сама на себе, людина маси втрачала смисл свого особистого існування, як і відчуття свого власного “я”. Крок за кроком вона освоювалась у рамках колективного та індивідуального “безумства”, а тому форми психології пристрастей, неврозів, особистих проблем та переживань людини-маси стали об'єктом загального зацікавлення передової частини інтелігенції останньої третини ХІХ ст. („Двоє товаришів”, „Король лісу” М. Крецера, „Стрілочник Тіль”, „Перепросини” Г. Гауптмана, “Борислав сміється”, “Boa constrictor” та ін. І. Франка).

За допомогою порівняльного аналізу двох світоглядних систем, розвинених у часі, дисертант демонструє специфіку онтології натуралізму у двох несхожих парадигмах. Якщо в культурній системі української літератури проблема полягала у відношеннях з „іншим”, то тут більше уваги зосереджувалось на деталях зовнішнього середовища, під впливом якого людина ставала такою, якою вона є зараз. З погляду іншої культурної парадигми німецької літератури, практика аналізу чи художньої інтерпретації літературного героя розгорталась через