Типологічні відповідності українського та німецького натуралізму останньої третини ХІХ ст.

У підрозділі „Порівняльний аналіз теоретичних положень натуралізму в німецькій та українській літературах останньої третини XIX століття” здійснюється спроба реконструкції складного історико-літературного процесу останньої третини ХІХ ст., який призвів до вираження в літературах українського та німецького народів натуралістичних тенденцій. Вести мову про натуралізм в літературах двох народів доводиться, досліджуючи дві форми міжлітературної взаємодії: генетико-контактні зв'язки та типологічні відповідності. Зокрема, натуралізм І. Франка мав особливі, властиві лише українській літературі та специфічні для творчої манери національного письменника ознаки, які, зрозуміло, відрізнялись від типологічних відповідників зарубіжних літератур. Поділяючи думку Л. Рудницького, що негативна рецепція І. Франком деяких явищ не тільки німецького, а й французького натуралізму пояснюється „вродженим селянським глуздом поета, який у сприйманні найновіших революційних творів виказував дозу здорового консерватизму”, дисертант зауважує, що вона є цілком справедливою, якщо під „селянським” розуміти „народницький” тип мислення, котрий визначав парадигму національно-культурного та літературно-художнього світогляду останньої третини ХІХ ст. в Україні.

Л. Рудницький, маючи за мету вивчення типологічних відповідностей між літературними працями І. Франка та німецьких натуралістів, відзначав, що „генеза відповідних творів містить кілька спільних елементів”, серед яких, зокрема, виділяються принципи „послідовного натуралізму”, типові для „маленьких людей” проблеми, „секундний стиль”, ритм індивідуальності, образ посланця із зовнішнього світу. Вчений такі типологічні збіги пояснює, з одного боку, типологічними відповідностями, які склались у літературах обох народів. З другого – тим, що з деякими із елементів натуралістичної поетики Німеччини Франко знайомився в періодичних виданнях, які з'являлись у мистецьких центрах Берліну та Мюнхена.

Натуралізм в українській літературі сприймався як явище не лише необхідне, але водночас як таке, що найбільше характерне та властиве їй. Ґрунт для такої рецепції був підготовлений усім ходом історії української літератури ХІХ ст. Підставою для таких особливостей рецепції натуралістичної поетики західної літератури став суто національний спосіб розвитку української літератури ХІХ ст., який пов'язувався в історії українського народу лише із тенденціями глибинної її демократизації, зверненням до інтересів та проблем найбідніших верств населення. По суті, така система поглядів розгорталась у рамках чіткої відповідності з ідеями філософів французького просвітництва, однак переосмислена згідно з новими параметрами та категоріями, закріпленими у світогляді людини останньої третини ХІХ ст., вона шукала модерних шляхів вирішення загальнолюдської проблеми. В українській літературі намагання писати в натуралістичній манері означало не просто демократизацію творчості письменника, але й зв'язок із поширеним у той час серед інтелігенції всієї України народницьким рухом.

Отже, типологічні відповідності натуралізму в українській та німецькій літературах окреслюються цілим спектром аналогій та відмінностей, сутність яких означується через типологію протиставлення між об'єктами художнього зображення. Якщо в українській літературі зацікавлення письменників більше зосереджувалось на репрезентації умов зовнішнього середовища, тобто на змалюванні того зовнішнього „іншого”, котрий визначав особисте життя людини, то для німецької парадигми натуралістичної моделі світу властивою була зосередженість на характерній для людини маси природі її інстинктів, що детермінують спосіб мислення і життя. В цьому аспекті стає зрозуміло, що перша парадигма художнього світогляду була наслідком французького типу просвітницької епістеми, тоді як остання – виразником західної філософії буття, яка в історії філософії первинно означилась формою англійського просвітництва.

Другий розділ „Типологічні відповідності міфопоетики творів німецького та українського натуралізму” присвячений аналізові психолого-типологічних відповідностей, які, на нашу думку, найбільш доцільно розглядати у парадигмі досягнень ритуально-міфологічної школи аналізу та інтерпретації літературного тексту.

У підрозділі „Основні тенденції становлення героя натуралістичного твору в контексті архетипного наративу про міфологічного героя” дисертант простежує специфіку формування міфологічного героя натуралістичної літератури в загальному контексті архетипу про героя. Міфема про героя стала у цьому плані інваріантною моделлю міфологічного світу, яка дала поштовх для всіх подальших міркувань щодо рівноправних архетипів Великої Матері і Великого Батька.

На думку Н. Фрая, у природі міфопоетичного наративу розрізняються два типи наративної стратегії: циклічний рух серед природного порядку і діалектичний рух з природного порядку до апокаліптичного світу вгорі. Оскільки героєм натуралістичного твору є людина маси, то специфіка натуралістичного наративу розгортається у формі циклічного руху природного порядку без перспективи освоєння ідеалу. Тому в центрі уваги дисертаційного дослідження перебуває герой, який ще або вже не готовий до боротьби за високі ідеали, котрі він мав би втілювати в життя згідно зі своєю високою метою. Відтак наративна стратегія складається з трьох фаз: смерть-життя-смерть, де обрамленням для парадигми „життя” є література „смерті” двох етапів становлення героя: його юності та морального падіння, які розглядаються в дисертації у світлі архетипу Великої Матері. У загальному процесі розвитку міфологічного героя ці фази в історії розвитку окремого індивіда чи цілісного культурного процесу вважаються часом без „героїв”. Так, принаймні, про період останньої третини ХІХ ст. писав М. Зеров, характеризуючи його як принципово негероїчний, маючи на увазі передусім І. Франка: „Він не герой; він не хоче бути героєм... та й не на часі тепер вони”.

Підрозділ „Семантика натуралістичної образності в українській та німецькій літературах останньої третини ХІХ ст. ” присвячений спробі наукового опису