Участь громадян у сфері місцевого самоврядування

- участь в органах територіального громадського самоврядування;

- участь у зборах, сходах громадян;

- участь у мітингах, демонстраціях, демонстраціях, пікетуванні та/або їх організація;

- спрямування звернень до органів місцевого самоврядування;

- реалізація нормотворчої ініціативи;

- діяльність в представницьких органах місцевого самоврядування;

- участь у публічних слуханнях, відкритих сесіях представницького органу місцевого самоврядування;

- здійснення муніципальної служби.  

На мою думку, виходячи з чинного законодавства України можна виділити такі основні форми здійснення окремими громадянами права на участь у місцевому самоврядуванні:

- участь у місцевих референдумах;

- участь у виборах до органів місцевого самоврядування;

- участь у висуненні місцевих ініціатив;

- участь у загальних зборах громадян;

- участь у роботі органів самоорганізації населення;

- участь у громадських слуханнях.

Варто зазначити, що у той же час, участь громадян у врядуванні на місцях не обмежується визначеним нормативно-правовою базою України переліком, та й аналіз повсякденної діяльності територіальних громад дає приклади існування інших форм участі громадськості в місцевому управлінні, застосування яких дозволяє громадянам не лише пропонувати місцевій владі ухвалення тих чи інших рішень, а й формувати місцеву політику та брати безпосередню участь у її реалізації.

Існування і законодавче закріплення таких форм діяльності територіальних громад є свідченням не тільки широкої локальної, місцевої, але й внутрішньо муніципальної децентралізації, що полягає у розвитку і вдосконаленні громадських засад у діяльності місцевих співтовариств і розкріпачення самодіяльної активності членів таких співтовариств – мешканців певних територіальних об’єднань, громад.

Отже, становлення форм безпосередньої демократії сприяє реалізації волі та інтересів членів територіальної громади, пов’язаних з вирішенням їх повсякденних і життєвих проблем проживання, само і групової реалізації в сфері локальної демократії.

 

 

 

Найвищою формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого самоврядування є місцеві референдуми.

Згідно ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення.

Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

Як зазначає Баймуратов М. О., Погорілко В. Ф., місцевий референдум є найвищою нормативною формою безпосереднього волевиявлення територіальної громади щодо вирішення питань місцевого значення, а також основним актом локальної нормотворчості територіальної громади, який дозволяє їй брати участь в управлінні місцевими справами.  

Згідно ст. 70 Конституції право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Стаття 7 Закону містить лише кілька основних положень про місцевий референдум – окреслення кола питань, що можуть (і таких, що не можуть) бути предметом референдуму та зобов’язання виконувати рішення референдуму на відповідній території. Проте все зводиться до відсилання на неухильне дотримання Закону України про референдуми.

В Україні до 2012 року діяв Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., згідно з яким місцеві референдуми могли проводитися в межах адміністративно-територіальних одиниць. Проте у 2012 році цей Закон втратив чинність на підставі Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 06. 11. 2012 року, а Закон про місцеві референдуми так і не був прийнятий.

Варто зазначити, що той закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», який прийнятий ще до здобуття Україною незалежності (3 липня 1991 року) піддавався критиці експертами та практиками місцевого самоврядування. У ньому, наприклад, навіть містилися положення, які обмежували реалізацію громадських ініціатив, зокрема, було законодавчо закріплено право голів відповідних місцевих рад реєструвати такі ініціативні групи та відмовляти у реєстрації без зазначення конкретних підстав.

Враховуючи ще доволі низький рівень співпраці органів місцевого самоврядування та громадськості, такі норми практично унеможливлюють призначення та проведення місцевих референдумів за ініціативою членів територіальної громади особливо у випадках, коли предметом такого референдуму є дострокове припинення повноважень відповідної ради та її голови або скасування рішень місцевих рад.

Достатньо лише пригадати численні спроби київської громадськості впродовж 2006 року провести збори ініціативної групи з приводу дострокових виборів міського голови м. Києва. Тодішній міський голова Л. Черновецький убезпечував своє перебування на посаді, не підписуючи розпорядження про реєстрацію ініціативної групи – тобто блокував механізм референдуму ще до етапу видачі підписних листів.

Незважаючи на це, за 20 років незалежності в Україні все таки проведено понад 150 місцевих референдумів.  

Як зазначав колишній міністр юстиції України Микола Оніщук, «такий показник місцевих референдумів є надзвичайно низьким».  

Саме тому політологи-експерти і практики місцевого самоврядування у 2011-2012 рр. активізували процес обговорення нового законопроекту про референдум, який, зрештою, і був прийнятий у листопаді 2012 року.

Однак цей Закон не вирішує питання урегульованості місцевих референдумів, оскільки присвячений порядку проведення референдумів всеукраїнських.

Фактично жодна територіальна громада немає можливості проводити місцевих референдумів, що є грубим порушенням її прав, наданих Європейською хартією місцевого