Українська літературознавча болгаристика ХІХ – середини ХХ ст.: становлення, методологічні засади

Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 450 позицій, та додатку. Загальний обсяг дисертації – 231 стор., обсяг її основного тексту – 173 стор.

 

 

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, завдання, а також подано характеристику джерельної бази дисертації, розглянуто основні методологічні й методичні засади роботи.

У першому розділі – «Біля витоків української літературознавчої болгаристики» – проаналізовано діяльність корифеїв української болгаристики – Ю. Венеліна, О. Бодянського, Я. Головацького, І. Срезневського, які відіграли визначну роль у налагодженні й розвитку українсько-болгарських взаємин. Констатується той факт, що ці вчені привернули увагу громадськості до малодослідженої південнослов’янської країни, ввели у науковий обіг значну кількість невідомих раніше староболгарських пам’яток, виявили себе ретельними текстологами й започаткували опрацювання порівняльної методики вивчення історико-культурного процесу. Вважаючи слов’ян найпоетичнішими і найпісеннішими народами Європи, українські болгаристи почали приділяти значну увагу художній специфіці досліджуваних явищ.

Праці перших українських болгаристів дають підстави говорити про творче використання ними пошуків європейських учених. Дослідники сприйняли, зокрема, гумбольдтівську теорію про дух народу і дух людськості. Початки української болгаристики йшли у річищі романтичного літературознавства, що акцентувало увагу на проблемі своєрідності національної символіки й поєднувало зацікавлення культурою власного народу з прагненням вписати її в ширший контекст. Науковий світогляд українських болгаристів, як показав матеріал, зазнав впливу й культурно-історичної школи, що виокремила проблему розгляду рідного фольклору та літератури й поставила питання про рецепцію й порівняльну методику вивчення національного й інонаціонального історико-культурного процесу. Нарешті, Ю. Венелін, О. Бодянський, Я. Головацький, І. Срезневський уперше ввели курси болгарської літератури у навчальний процес, розпочали серйозну роботу з опрацювання програм її викладання в університетських центрах, а відтак підготували науково-методичний ґрунт для виховання болгаристів наступних поколінь.

У другому розділі – «Розвиток літературознавчої болгаристики в українських університетських центрах (40-і роки ХІХ – початок ХХ ст.) « – проведено думку про те, що, вивчаючи болгаристику, можна було оцінити, яке велике значення мали славістичні осередки Харкова, Києва, Одеси, Львова, де болгаристика посідала чільне місце. Систематизація наукового матеріалу про діяльність наукових осередків дала змогу виявити специфіку та показати внесок кожного з них у розвиток болгаристики як частини славістики, у широкий комплекс компаративістичних досліджень.

Яскравими представниками славістичних осередків в Україні стали О. Потебня, М. Сумцов, М. Максимович, М. Дашкевич, Т. Флоринський, А. Степович, К. Радченко, В. Григорович, М. Попруженко, М. Грушевський, В. Гнатюк та ін. Ці вчені прислужилися порівняльному дослідженню болгарської й української народнопоетичної символіки, кирило-мефодіївської проблематики, започаткували вивчення болгарських апокрифів і житій в Україні, активно популяризували літературу болгарського національного Відродження на сторінках періодичних видань кінця ХІХ – початку ХХ ст., стали авторами перших критико-бібліографічних оглядів, присвячених болгарській культурі.

Болгаристичні праці представників славістичної школи Харкова об’єднувала ідея рівноправності й діалогу культур і водночас – комплексний підхід до дослідження історико-літературних процесів у південнослов’янських країнах. Важливим напрямом їхніх студій було порівняльне вивчення ритмомелодики, розміру болгарського пісенного фольклору, його символіки у контексті південно-східнослов’янської звичаєвості, а також – дослідження українського козацького епосу, казок і героїчних пісень про Марка Королевича, які відображали вільнолюбивий дух слов’ян. Болгаристи Харкова доходили висновку про спільний соціально-політичний підтекст пісень болгар і українців. «Розкладаючи» їх на окремі елементи, вони помічали, як значення й дух слова пісні будили національну свідомість кожного народу, а притаманні південно- та східнослов’янському епосові виражальні засоби засвідчували взаємопроникнення і взаємозасвоєння художніх надбань їхніх культур.

Унікальними, як показано у дисертації, були розвідки М. Сумцова кінця ХІХ ст. про світ фауни у народній словесності слов’ян, зокрема українців і болгар. Лише у другій половині ХХ ст. ця тема знову привернула увагу дослідників, котрі вже значно розширили контекст її вивчення.

Різноманітною й багатоаспектною була діяльність учених Києва. Праці київських болгаристів, і особливо М. Дашкевича, перегукувалися з дослідженнями представників Харківської славістичної школи, в яких йшлося про спільну рису південнослов’янського та українського епосу – почуття туги й печалі, що, зародившись у поневолених людей, поєднувалось у їхніх душах із прагненням боротьби за свободу. Київські болгаристи привернули увагу громадськості до ідеї слов’янської єдності й, зокрема, – до провідної ролі Києва в її зміцненні, котру згодом підхопили славісти Одеси. Наступність традиції у розвитку української літературознавчої болгаристики вбачаємо також у зацікавленні, яке виявляли представники Київського славістичного центру, зокрема Т. Флоринський і К. Радченко, у дослідженні філософії й естетики богомильського руху і вивченні специфіки апокрифічної літератури.

У дисертаційному дослідженні виділено також термінологічні й категоріальні здобутки київських учених. Так, на особливу увагу заслуговує перше в українській науці визначення літературознавства, яке запропонував М. Максимович. Літературознавство, на переконання вченого, мало основним завданням вивчення літератури в її зв’язках із життям народу. Визнавши ранній вплив староболгарської літератури на духовність Київської Русі, вчені Києва