Українська літературознавча болгаристика ХІХ – середини ХХ ст.: становлення, методологічні засади

Літературознавців Одеси, як і представників славістичних шкіл Харкова й Києва, об’єднував комплексний підхід до вивчення усної народної творчості слов’ян. Адже одеські вчені – В. Григорович, М. Мурзакевич, О. Кочубинський, М. Попруженко та інші – були славістами широкого діапазону, знавцями етнографії, історії слов’янських племен, їхніх мов та культур. Послуговуючись історико-порівняльним методом дослідження і розвиваючи його, вони вивчали давньоболгарську писемність у спільнослов’янському контексті, шукаючи національно-специфічне й запозичене в культурі кожного народу. Це стосувалося, зокрема, дослідження таких історико-культурних явищ, як богомильство, а також болгарської апокрифічної літератури, яку вони порівнювали з українськими народними казками. З особливим пієтетом літературознавці Одеси ставилися до подвижницької діяльності патріарха Евтимія Тирновського, яка, на їх погляд, була визначальною у розвитку середньовічної болгарської культури, а також – до творчості Паїсія Хилендарського, котра зміцнювала самосвідомість болгар у часи турецького поневолення. В. Григоровичу належала перша в українській науці спроба детальної періодизації розвитку усіх слов’янських літератур. Він також уклав третю й останню у ХІХ ст. університетську програму викладання болгарської літератури. Ці факти переконливо засвідчували високий науковий потенціал, професійний підхід учених Одеси до виховання болгаристів другого покоління.

У контексті багатоаспектної теми «Болгарія – Київська Русь» одеські літературознавці досліджували просвітницьку й перекладацьку діяльність Першовчителів, у співпраці з болгарськими вченими вони започаткували укладання їхньої бібліографії, чим зробили вагомий внесок у розвиток кирило-мефодіани.

Враховуючи ту обставину, що Одеса історично була містом, в якому завжди зосереджувалась найчисельніша болгарська діаспора, здобували освіту й духовно зростали видатні діячі болгарської культури, літературознавці вели активну лекторську роботу в регіоні. На публічних зібраннях йшлося про спільні прагнення в духовному розвитку слов’янських народів, про необхідність подальших історико-порівняльних досліджень у галузі болгаристики й нагальну потребу в бібліографуванні болгаристичних праць.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні з’явились й активно включились у процес дослідження загальнослов’янського культурного розвою нові наукові товариства, а саме: Слов’янське благодійне товариство у Києві, Товариство історії і старожитностей, а також Благодійне слов’янське товариство імені Кирила і Мефодія в Одесі, НТШ у Львові та ін. У дисертації йдеться і про співпрацю між товариствами, і про особисті контакти між діячами культури й ученими України та Болгарії. Приділено увагу й недослідженому раніше листуванню між НТШ у Львові й Болгарською академією наук, Софійською університетською бібліотекою, різноманітними культурно-освітніми установами та осередками Болгарії, а також проаналізовано власне літературно-творчий матеріал Болгарії на шпальтах видань НТШ, котрий ще не привертав увагу дослідників.

На зламі ХІХ – ХХ ст. особливо зміцнився Львів як центр славістики. Тут виходили газети й журнали українською мовою. Всеукраїнське значення мала львівська журналістика, яка приділяла увагу і болгаристичним проблемам. У Львові виступали відомі вчені-славісти (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, І. Свєнціцький та ін.), які розглядали літературознавчу болгаристику в комплексі слов’янознавчих дисциплін; письменники й публіцисти, котрі популяризували болгарську культуру (П. Грабовський, В. Щурат, М. Павлик, В. Гнатюк, Я. Романчук та ін.). Саме діяльність Львівського центру славістики засвідчила складність і неоднозначність підходу до висвітлення поняття слов’янської єдності. Так, провідними в історіософії М. Грушевського, як показали його праці, були ідея національної своєрідності кожної слов’янської культури, проблема індивідуалізації спільного, загальнолюдського розвою. Стимулом до зближення й взаємозбагачення культур він вважав не так звану «загальнослов’янську мову», яку обстоювали москвофіли, а вільний розвиток усіх мов і літератур. М. Грушевський, як у свій час київські болгаристи, говорив про зміцнення позицій Києва як центру слов’янської єдності. Він акцентував увагу на давніх українсько-болгарських контактах як одній із передумов українського духовного Відродження.

У третьому розділі «Теоретико-культурологічні засади української літературознавчої болгаристики» йдеться про те, що наприкінці ХІХ ст. в українську літературу прийшли видатні письменники, громадські й культурні діячі, славісти-літературознавці – М. Драгоманов, І. Франко, І. Огієнко, І. Свєнціцький. Визначним є внесок саме цих особистостей у розвиток української літературознавчої болгаристики кінця ХІХ – середини ХХ ст. У дисертації власне виокремлено найхарактерніше у болгаристичній діяльності кожного із зазначених учених.

До зацікавлення історією та культурою південних слов’ян і болгар, зокрема, М. Драгоманов прийшов через усвідомлення ідеї слов’янської єдності. Це засвідчив знайдений у рукописних фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України його ранній вірш «Поклик до братів Славян», котрий досі ще не досліджувався.

У спільній із В. Антоновичем праці «Исторические песни малорусского народа» М. Драгоманов увів у науковий обіг раніше невідомий болгарський матеріал. Питання про спільні індійські корені болгарських та українських легенд про героїв-безбатченків, а також про арабські витоки південно- та східнослов’янських канонічних та апокрифічних євангельських легенд учений розглядав у контексті проблеми спорідненості культур, навіть віддалених територіально й ментально народів. Цим проблемам він присвятив фольклористичні студії, написані