Українська літературознавча болгаристика ХІХ – середини ХХ ст.: становлення, методологічні засади

Велике наукове значення має й розглянута у дисертації епістолярна спадщина М. Драгоманова, в якій критично осмислено проблеми рецепції болгарської культури в Україні, а також акцентовано увагу на подібних моментах у фольклорі споріднених народів. Болгаристичні праці М. Драгоманова, без сумніву, стали методологічним підґрунтям для порівняльних славістичних студій учених Галичини – І. Франка, І. Свєнціцького, В. Гнатюка, В. Щурата та ін.

Багатогранна діяльність І. Франка, яка мала велике значення для розвитку української літературознавчої болгаристики, вимагала не лише ретельного аналізу праць, а й системного підходу. При систематизації наукового доробку І. Франка доцільно було розпочати з розгляду його внеску в українську літературознавчу болгаристику як перекладача і теоретика перекладу. Переклади І. Франка болгарських народних пісень українською мовою наблизили багатий фольклорний світ південних слов’ян до українців. А його перший переклад німецькою мовою «Азбучної молитви» розширив до європейських ареалів слов’янський контекст твору староболгарської літератури. У роботі проаналізовано також перекладознавчі студії І. Франка, в яких він уперше ретельно опрацював перекладацький доробок літературної школи болгарського царя Симеона і показав її позитивний вплив на формування перекладацьких осередків у Київській Русі.

Важливе значення для вітчизняної компаративістики має і фундаментальна праця І. Франка «Студії над українськими народними піснями», в якій учений глибоко проаналізував і порівняв сюжети пісень (болгарської – «Будинска кралица» й української – «Батько продає дочку Турчинови»).

Дисертаційна праця І. Франка «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський роман і його літературна історія», яка засвідчила істотний вплив давньоболгарської літератури на давньоукраїнську, містила в собі автономну частину – «Притчу про єдинорога», котра досі не ставала об’єктом спеціального дослідження.

Не втратили як теоретичного, так і методико-практичного значення розглянуті у роботі новаторські для кінця ХІХ ст. праці І. Франка-медієвіста, видатного дослідника кирило-мефодіївської проблематики.

Жанровий аспект, як показано у дисертації, став визначальним для І. Франка у процесі порівняльного дослідження типології староболгарської легенди про Св. Климента Римського, давньоукраїнських літописних оповідань про хрещення Київської Русі та про еволюцію рецепції легенд, присвячених апостолам і Св. Клименту, в Київській Русі й у Західній Європі. Цей же аспект учений брав до уваги, досліджуючи візантійсько-болгарсько-руський контекст житійної літератури, поступово виходячи на проблему широкого руху контекстів, в яких загальнолюдське проявляється через глибоко національне, а діалогічна природа культури визначається художньою довершеністю фактів національного історико-культурного процесу.

Не втратив актуальності в українській компаративістиці і літературознавчий метод І. Франка – визнаного класифікатора, дослідника поетики апокрифів та їх рецепції й творчого осмислення в Україні, що символізує південно-східнослов’янські духовні зв’язки народів і епох.

Яскравим прикладом полідисциплінарного підходу І. Франка до дослідження літературних проблем є його критична діяльність. Так, у дисертації вперше проаналізовано рецензію І. Франка на бібліографічну працю відомого болгарського філолога О. Теодорова-Балана «Български книгопис за сто години. 1806 – 1905», в якій учений виявив себе видатним дослідником болгарських бібліографічних джерел, теоретиком, котрий озброїв українських болгаристів необхідними методичними прийомами бібліографування літератури.

І. Огієнко, як і І. Франко, мав значний перекладацький досвід. Він збагатив українське літературознавство перекладами Святого Письма, ґрунтовними студіями, в яких сформулював актуальні й дотепер вимоги до перекладацької діяльності, зокрема, – точність, зрозумілість, поетичність.

Київ, як засвідчили праці І. Огієнка, був для нього, як і для київських та одеських болгаристів, не лише містом відродження слов’янської єдності, а ще й відомим центром перекладацтва.

Як визнаний продовжувач традиції дослідження кирило-мефодіївської спадщини в Україні І. Огієнко приділив велику увагу вивченню літературно-творчої діяльності і самих Першовчителів, і їхніх учнів та послідовників – ченця Хороброго, патріарха Евтимія, митрополитів Кипріана й Цамблака. Життєвий і творчий шлях цих та інших діячів болгарської історії і культури І. Огієнко розглядав, акцентуючи увагу на духовній спорідненості українців і болгар. Очевидно, саме такий погляд на українсько-болгарські взаємини і зумовив прихильне ставлення вченого до теорії так званого «руського походження» перших перекладів Євангелія і Псалтиря, знайдених у Херсонесі, яку у свій час активно підтримували такі видатні славісти, як В. Григорович, І. Срезневський, М. Грушевський, А. Петрушевич та ін. Але саме І. Огієнкові належить першість в узагальненні досвіду попередників у цьому питанні, в науковому обґрунтуванні цієї теорії, остаточне доведення якої, усе ж, є на часі і сьогодні.

Славістичну діяльність І. Свєнціцького, як і М. Драгоманова та І. Франка, було спрямовано на розширення культурних обріїв українського народу. І. Франко, І. Огієнко, як показано у дисертації, досягли значних висот у перекладацькій практиці й науково-дослідницькій діяльності. Стосовно М. Драгоманова й І. Свєнціцького є усі підстави говорити ще й про багаторічну викладацьку діяльність. І. Свєнціцький виховав цілу плеяду болгаристів у Львівському університеті. Він послідовно націлював студентів на порівняльне вивчення південно- та східнослов’янського народного епосу з урахуванням проблеми спорідненості тем, мотивів, елементів пісенного фольклору; спрямовував їх на перекладацьку діяльність із болгарської мови українською, на дослідження творчості класиків української літератури в контексті українсько-болгарських наукових і культурних зв’язків. Учений говорив про необхідність розгляду ідейно-естетичної специфіки й жанрової своєрідності болгарської літератури давнини і сучасності.

На науковому мисленні І. Свєнціцького, а відтак його учнів та послідовників позначилися, з одного боку, теза М. Драгоманова про так зване «національне підґрунтя наукової