Українська літературознавча болгаристика ХІХ – середини ХХ ст.: становлення, методологічні засади

У малодоступних матеріалах львівського часопису «Живая мысль» за 1903 – 1905 рр., які вдалося віднайти, опрацювати, систематизувати, звернено увагу на проблему запозичень, котру І. Свєнціцький уперше порушив у працях про російську літературу. Він увів у них у науковий обіг такі поняття, як «скарбниця загальнолюдського розвою», «людський культурний доробок» та ін. Так зване «велетенське культурне море» І. Свєнціцького – це той контекст, в якому, керуючись І. Франковою методологією дослідження проблеми мистецької індивідуальності, він вважав за доцільне вивчати життєвий шлях і популяризувати творчість письменників. Незаперечним є факт актуальності цього питання і для української літературознавчої болгаристики найновіших часів.

 

 

У результаті проведеного дослідження яскравіше постала роль тих учених, які працювали в галузі української літературознавчої болгаристики у ХІХ – середині ХХ ст. Вдалося дати характеристику її основним центрам, навколо яких об’єднувалися вчені декількох поколінь, помітити, що жоден із дослідників не замикався в колі суто болгаристичних проблем. Для більшості з них болгарська й українська літератури поставали у спільнослов’янському контексті.

Літературознавча болгаристика хронологічно окресленого в дисертації періоду розвивалась у різноманітних формах. Найпродуктивнішими спершу були інформативні огляди культурно-мистецького життя Болгарії та розробки лекційних університетських курсів із проблем болгарської літератури, які згодом переростали у перші аналітичні дослідження й теоретичні праці у галузі порівняльного вивчення українсько-болгарського літературного процесу. У доробку цих учених – численні дослідження давньоболгарських текстів, народнопоетичних творів, переклади художньої літератури епохи болгарського національного Відродження. Вивчаючи специфіку болгарської літератури, українські вчені водночас створювали цілісне уявлення про культуру Болгарії, виявляли роль культури у боротьбі за народні ідеали.

З кожним етапом розвитку української літературознавчої болгаристики все більше уваги приділялося загальнофілологічним проблемам. Це сприяло утвердженню літературознавства як специфічної, але рівноправної частини співдружності філологічних наук.

Дискусійною проблемою, яка вимагала критичного осмислення, була проблема слов’янської взаємності. Незважаючи на те, що різні політичні сили намагалися використати це поняття в своїх цілях, українські болгаристи розглядали ідею слов’янської єдності як основу культурної спільності слов’ян, їх солідарності у боротьбі за національне визволення.

Своїми перекладами фольклорних творів, кирило-мефодіївської спадщини, публіцистичними працями про історико-культурний розвиток Болгарії, а головне – теоретичними розвідками українські вчені підняли українсько-болгарські літературні й наукові взаємини на якісно новий рівень й озброїли українську літературознавчу болгаристику методологічними засадами дослідження літературного процесу Болгарії у спільнослов’янському і ширше – європейському й світовому контексті.

До методико-практичних і теоретико-методологічних здобутків українських болгаристів ХІХ – середини ХХ ст., як показано у дисертації, належать: 1) постановка проблеми «література в системі культури»; 2) збагачення не лише болгаристики, а й славістики працями, в яких йшлося про народну мову й пісню як основу національної культури, а також – про продуктивний зв’язок фольклору і літератури; 3) виокремлення проблеми відображення національного характеру південних слов’ян в усній народній творчості й писемній літературі; 4) розгляд усної і писемної болгарської літератури як вияву духовної енергії болгарського народу; 5) не лише констатація впливів, а глибокий текстологічний аналіз, котрий підводив учених до серйозних теоретичних узагальнень у галузі компаративістики, зокрема, про спільнослов’янське тло розвитку народнопоетичної й пісенної творчості болгар і українців; 6) розгляд літературознавства, наукової бібліографії у комплексі славістичних дисциплін, а порівняльного вивчення усної народної творчості болгар – у системі гуманітарних наук; 7) переконаність у тому, що поцінування власної культури можливе і в контексті дослідження культур споріднених народів; 8) уведення в українське літературознавство та подальший розвиток проблеми творчої індивідуальності та її ролі в історії Болгарії й у болгарському національному Відродженні; 9) розвиток проблеми взаємопроникнення й взаємозасвоєння південно-східнослов’янського епосу до проблеми взаємовпливів і взаємозбагачення споріднених культур; 10) виокремлення ідеї культурного спілкування між Сходом і Заходом і показ визначного місця України в цьому процесі; 11) дослідження елементів національної психології, своєрідності морально-етичних пріоритетів болгарського й українського народів на широкому часопросторовому євроазійському тлі, в контексті теорії О. Веселовського про парадигмальний характер історичної поетики й необхідність вивчення народної творчості слов’ян з урахуванням їх суспільно-політичної і національно-культурної специфіки; 12) розробка проблеми національної переробки першоджерела і характеристика творчого засвоєння як багатогранного процесу, націленого на взаємозбагачення культур-учасниць взаємодії; 13) розгляд проблем антропології й рухомості тексту та переробки популярного у широкому контексті болгарського твору; 14) вагомий внесок у дослідження кирило-мефодіївської проблематики, що ґрунтувалась на ретельній роботі над перекладанням текстів спадщини Першовчителів, на розгляді їхніх праць за правилами історичної правди й водночас – з огляду на проблему перспективи міжнаціонального культурного спілкування, з акцентом на духовній спорідненості українців і болгар.

Отже, викладений матеріал показує, що історія української літературознавчої