Українська радянська державність в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави. 1918 - 1929 рр. (історичні аспекти проблеми)

Практичну значущість результатів своєї роботи автор бачить у можливості використання матеріалів при подальшому науковому вивченні проблеми, написанні відповідного розділу підручника з історії України, розробці лекцій, методичних посібників, спецкурсів. Крім того, автор вважає, що актуальність теми зумовлює використання результатів дослідження в суспільно-політичній практиці з метою формування національної свідомості населення як головного чинника розбудови української державності, в діяльності політичних партій для досягнення консенсусу та злагоди в суспільстві та під час пошуку шляхів співробітництва з іншими державами. Автор сподівається, що ознайомлення з результатами дослідження з боку комуністів могло б сприяти перегляду їхніх програмових засад про відновлення Союзу і надати партії українського характеру. 

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертації і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії Криворізького державного педагогічного інституту. Теоретичні узагальнення і фактичний матеріал, що містяться в дисертації, знайшли відображення в брошурі, статтях та тезах доповідей загальним обсягом 5, 0 др. арк. Окремі аспекти дослідження апробовані на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях у містах Одесі (1993 р.), Кіровограді (1993 р.), Дніпропетровську (1993 р.), Кривому Розі (1995, 1997, 1998 рр.). 

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження і зорієнтована на цілісне й послідовне висвітлення проблем, зумовлених предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. 

 

 

У вступі обгрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його предмет, об'єкт, хронологічні рамки, мету, завдання та методологічні засади, здійснено історіографічний аналіз наукової літератури, вказано на наукову новизну результатів дослідження та їх практичне значення. 

У першому розділі «Теоретичні засади створення багатонаціональної радянської держави» аналізуються вузлові програмові положення більшовиків у галузі національного питання, зокрема принцип права націй на самовизначення та теоретична модель багатонаціональної держави. 

В концептуальному плані автор не погоджується як з традиційними твердженнями радянської історичної науки про розвиток національної політики більшовиків, так і з думкою деяких представників західної діаспори про відсутність у них послідовної національної програми. Ретроспективний аналіз праць В. І. Леніна з національного питання, його промов, листів та програмових документів більшовицької партії дає підстави зробити висновок про чіткий і послідовний централізм їхньої позиції. 

Ідеологічним підгрунтям централістичного підходу до розв'язання національного питання була утопічна за своєю суттю (як показав історичний досвід) концепція класової боротьби пролетаріату. Ідея всесвітньої революції, що мала привести до майбутньої безнаціональної єдності людства, не тільки зумовлювала централізм у розв'язанні питання про організаційний устрій держави і декларативність гасла про право націй на самовизначення, але й вела до підпорядкованості розв'язання національного питання інтересам класової боротьби. Тому автор розглядає зміну в поглядах більшовиків лише як зміну тактики стосовно неросійських народів залежно від конкретної політичної ситуації з метою розширення соціальної бази революції. 

Результати дослідження підтверджують, що більшовицьке гасло про право націй на самовизначення, проголошене на II з'їзді РСДРП, не пов'язувалося з правом націй мати власну державу. Привласнення партією монопольного права самій розв'язувати питання про доцільність політичного визначення націй фактично перекреслювало декларований принцип. Теоретична модель майбутньої держави була віддзеркаленням багатонаціональної Російської імперії. Виступаючи проти децентралізації, більшовики обстоювали унітарну форму державного устрою з обласним самоврядуванням для національних окраїн. 

За умов загострення міждержавних стосунків напередодні першої світової війни, очікуючи піднесення національно-визвольного руху поневолених народів і переростання його в світову революцію, В. І. Ленін концептуально обгрунтовує автономію як принцип устрою унітарної держави, але розглядає її з класових позицій пролетаріату, відкидаючи її національний зміст, національну культуру й розвиток. Конкретизація права націй на самовизначення як права на утворення власної держави не означала підтримки партією реалізації ними цього права. 

Вимушене визнання можливості створення федерації як організації державного устрою зумовлювалося піднесенням національно-визвольного руху неросійських народів у 1917 році й було лише формою убезпечення багатонаціональної держави від розпаду. 

Аналіз більшовицьких документів напередодні й після більшовицького перевороту показує, що конкретизації принципів федеративного об'єднання не відбулося. Практична реалізація декларативного принципу права націй на самовизначення стосовно України звелася до збройної боротьби проти її законної влади -- Центральної Ради. Утворення РСФРР обмежилося фактом проголошення Радянської Росії федерацією радянських республік без правової фіксації організаційних принципів, складовою частиною якої ставала й Україна. Між тим, як засвідчують результати дослідження, констатація федерації як уже існуючого факту у взаєминах між радянськими республіками, визначення її як перехідної форми до очікуваного об'єднання трудящих у світовому масштабі зумовлювали повну відсутність уваги до теоретичного обгрунтування організаційних принципів і посилювали централістичні тенденції. 

Характеризуючи пошуки теоретичної моделі об'єднання під час союзного будівництва восени 1922 року, автор не вважає ленінське бачення федерації альтернативою сталінським тезам про «автономізацію» і розглядає його лише