Українська радянська державність в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави. 1918 - 1929 рр. (історичні аспекти проблеми)

Суть узагальнюючого висновку зводиться до того, що відсутність власного політичного центру, не підпорядкованого РКП (б), робила спроби українських партійний діячів відстояти суверенні права України приреченими на поразку. 

В четвертому розділі «Політичний статус УСРР в системі союзної держави»на підставі дослідження законодавчих актів та практичного втілення їх у життя визначається фактичний статус України в Союзі РСР. Зокрема відзначається, що з входженням у Союз РСР відбулася зміна правового статусу України. Логіка об'єднання у федерацію відповідно до міжнародної практики зумовлювала обмеження суверенних республік на користь усього Союзу. Внаслідок делегування частини суверенних прав центрові утворювалися союзні наркомати. Разом з тим формально Україна не втрачала ознаки державності. На конституційному рівні підкреслювалися її незалежність і суверенність, право мати власну конституцію, яка враховувала б особливості республіки, верховенство органів державної влади та управління при розв'язанні внутрішніх проблем, вільний вихід зі складу Союзу тощо. 

На підставі детального розгляду статей Конституції СРСР 1924 року та їх порівняльного аналізу з Конституцією УСРР автор доходить висновків про суперечливу правову природу союзної Конституції, зумовлену поєднанням зовнішньої федеративної природи з курсом на створення централізованої держави. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республіканських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні справи. Існуюча система управління народним господарством, надцентралізація у сфері виробництва та розподілу, принцип формування бюджету позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового механізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у розв'язанні питань, віднесених до союзної компетенції, реалізувати законодавчу ініціативу при підготовці загальносоюзних актів, формувати власну систему права, визначати недоторканність кордонів. Компетенція державних органів влади та управління фактично обмежилася сферою діяльності республіканських наркоматів (внутрішніх спарв, юстиції, освіти, землеробства, соціального забезпечення та охорони здоров'я), але тенденції до централізації, закладені в союзній Конституції під виглядом загального керівництва, на практиці вилилися в обмеження суверенітету України і в цих галузях. 

Досліджуючи питання про декларовану рівність України як суб'єкта федерації з іншими республіками, автор відзначає, що конституційний порядок формування вищих органів Союзу не забезпечував такої рівності. Принцип пропорційності залежно від кількості населення, який був засадовим стосовно формування першої палати ЦВК СРСР -- Союзної Ради -- і виборів на з'їзд Рад СРСР, порушував паритетність представництва суб'єктів федерації. Національно-територіальний принцип формування Ради Національностей, яка мала стати гарантом захисту національних прав республік, враховувати особливості їхнього розвитку, тільки посилив нерівновагу серед союзних республік на користь РСФРР. 

В розділі доводиться, що впродовж другої половини 20-х років відбувалося систематичне звуження решток суверенних прав. Обмеження прав відбувалося: 1) внаслідок порушення норм конституції, втручання у розв'язання внутрішніх справ республіки, регламентації поточних справ; 2) в процесі створення загальносоюзного законодавства про діяльність наркоматів. Проведена на його грунті реорганізація вела до звуження сфери урядування директивних і республіканських наркоматів. 

За результатами дослідження сформульовано узагальнюючий висновок про суперечливий статус УСРР у системі союзної держави. Україна формально зберігала ознаки державності. Але принцип «демократичного» централізму, який був засадовим стосовно діяльності РКП (б) і повністю переносився на державний устрій, та закладені в союзній Конституції засади встановлення загальних принципів керування вели до посилення унітарних тенденцій та остаточного перетворення УСРР наприкінці 20-х років на національний регіон (з певними автономними ознаками) унітарної держави. 

В п'ятому розділі «Державницьке спрямування політики українізації 20-х років та її наслідки» з багатогранної проблеми українізації виокремлено ті, що мають безпосередній стосунок до предмета дослідження. Простежується вплив українізації на державне, національне життя та визначаються її потенційні можливості в наданні українського змісту радянській формі державності. 

На підставі залучення широкої джерелознавчої бази в розділі простежуються головні напрямки політики українізації. Результати аналізу дають підстави стверджувати, що переважно вона здійснювалася відповідно до напрямків, окреслених московським партійним центром і зводилася здебільшого до впровадження української мови як засобу офіційного спілкування та зміцнення українськими кадрами органів державної влади та управління різних ланок. Водночас автор відзначає, що українізаційні процеси мали непередбачувані московським центром наслідки і сприяли відродженню національно-державного життя, надаючи Україні зовнішніх ознак державності. 

Разом з тим аналіз архівних документів свідчить про непослідовність та половинчастість українізації, зумовлені причинами як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед причин, що ускладнювали її перебіг, автор виокремлює перш за все ставлення до неї партійних працівників як до тимчасової кампанії. Такий підхід у свою чергу випливав з тлумачення завдань українізації московським керівництвом як засобу зміцнення своїх позицій в республіці. 

Приймаючи директивні постанови про посилення українізації, вимагаючи від державних радянських органів втілювати в життя лінію партії, ЦК КП (б) У разом з тим (всупереч власним рішенням) приділяв недостатньо уваги українізації свого апарату. 

Після червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП (б) У відбулися часткові зрушення в перебігу українізації. Зокрема відбувся перелом у ставленні до неї