Українська радянська державність в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави. 1918 - 1929 рр. (історичні аспекти проблеми)

Аналіз архівних джерел свідчить, що єдиною силою об'єднання радянських республік у Союз була більшовицька партія, яка продовжувала здійснювати централістичну політику, розпочату в попередні роки. Як наслідок, створення СРСР відбулося з порушенням норм міжнародного права: принципів добровільності її суб'єктів і доцільності об'єднання з огляду на забезпечення національних інтересів. °диною підвалиною об'єднання за умов створення багатонаціональної держави стали ідеологічні мотиви. Принцип добровільності був підмінений волею РКП (б). «Ініціатива» України в створенні Союзу РСР з'явилася як результат вказівок та директивних розпоряджень партійного центру. 

Результатом дослідження механізму включення України до складу союзної держави є висновок про відсутність правового оформлення СРСР. Союзний договір 1922 року так і не був ратифікований, а в подальшому був підмінений Конституцією СРСР 1924 року, яка хоча й містила розділ під назвою «Договір про створення СРСР», але з точки зору свого функціонального призначення як Основного Закону не може вважатися договором про об'єднання. Крім того, вона істотно відрізнялася від Союзного договору 1922 року стосовно розподілу повноважень між центром та органами союзних республік у напрямку обмеження суверенних прав останніх. Ратифікація союзного договору 1922 року вищим органом державної влади УСРР -- Всеукраїнським з'їздом Рад у січні 1924 року не може вважатися дійсною на тій підставі, що ним ратифіковано два взаємно суперечливі документи: Союзний договір 1922 року та Конституція СРСР 1924 року. 

На підставі дослідження тенденцій українсько-російських стосунків зроблено узагальнюючі висновки про фактичне втягнення України до складу союзної держави ще в період договірних стосунків радянських держав, правове оформлення якої відбулося в 1922 -- 1924 роках з порушенням норм міжнародного права. 

В третьому розділі «Українська політична опозиція централізаторському курсу більшовиків» простежено спроби альтернативного розв'язання українськими діячами проблем українсько-російських стосунків та союзного будівництва. Відповідно до умов, за яких існувала опозиція, складу опозиційних сил, спрямованості їхніх ідей та рівня, на якому вони відстоювалися, в опозиції виокремлено два періоди. 

При характеристиці першого періоду (1918 -- 1920 рр.) відзначається, що опозиція існувала за умов, коли Україна формально вважалася незалежною державою, але її управлінські структури підпорядковувалися Росії. Опозиція як наслідок реакції на централізаторський курс більшовиків охоплювала різні партії та угруповання націонал-комуністичного спрямування, в тому числі й патріотично настроєних українських більшовиків. 

За результатами дослідження зроблено висновок, що при всій різноманітності ідейно-теоретичних засад та розв'язання організаційних питань у стосунках між Україною та Росією спільною для представників усіх течій націонал-комунізму була ідея рівності обох республік. Майбутня доля України, її незалежність і суверенність пов'язувалися ними з необхідністю об'єднання всіх українських комуністичних сил і створення власного політичного центру, незалежного від РКП (б). На думку автора, реалізація цих положень надавала можливість звільнення з-під диктату московського партійного центру, де концентрувалася справжня влада, і перетворення УСРР з фікції на дійсно суверенну державу. Проаналізовано причини втрати цього шансу. Вони зводяться до того, що відсутність тактичної єдності не дала націонал-комуністам змоги досягнути і єдності організаційної. Незбіг позицій з практикою розв'язання національного питання правлячою партією зумовив політичний крах партій національної орієнтації. 

При визначенні особливостей другого періоду (вересень 1922 -- червень 1923 року) звертається увага на перехід опозиції централістичному курсу московського центру в його потязі до унітаризму на державний рівень. 

Результати дослідження дають підстави стверджувати про поступове зміцнення опозиції українських державно-партійних діячів та збіг захисту власного становища в управлінському апараті внаслідок загрози повного поглинення УСРР Російською Федерацією з національними інтересами республіки. 

За результатами аналізу архівних джерел зроблено висновок про позицію українських діячів восени 1922 року. Захищаючи суверенні права України, вони відстоювали федеративні засади в організації стосунків радянських держав. Проте організаційні принципи стосунків окреслювалися ними лише контурно, без зазначення механізму гарантії захисту національних інтересів та здійснення суверенних прав республік. Між тим існував і інший підхід до визначення стосунків і природи майбутнього Союзу як конфедерації. На думку автора, він був більш доцільним і відповідав національним інтересам республік. Водночас аналіз подій у грудні 1922 року свідчить про непослідовність позиції українських державно-партійних діячів, наслідком чого стало схвалення проекту комісії РКП (б) про організаційні принципи, який закладав підвалини централізованої унітарної держави. 

В процесі дослідження відзначається активізація діяльності українських державно-партійних діячів у період конституційного оформлення СРСР, звертається увага на більш грунтовний теоретичний рівень при визначенні принципів створення союзних органів, розподілу повноважень між союзними та республіканськими органами внаслідок їх конкретизації. Визначаючи причини активізації опозиції, автор не зводить їх тільки до необхідності вдосконалення тексту союзного договору, що випливало з рішення I з'їзду Рад, а домінуючими вважає посилення великодержавницьких тенденцій з боку урядових структур РСФРР у практичних стосунках та централістичних позицій РКП (б) при виробленні принципів формування союзних органів та їх співвідношення з органами республіканськими. 

Розглядаючи альтернативний український проект союзного договору як результат колегіальної роботи вищих державних і партійних органів, автор підкреслює його особливість як у визначенні форми об'єднання в союз держав, так і принципів створення центральних органів та їх співвідношення з республіканськими органами, розмежуванні повноважень між ними на засадах