Українська радянська державність в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави. 1918 - 1929 рр. (історичні аспекти проблеми)

Узагальнюючі висновки до розділу зводяться до того, що позиції більшовиків при розв'язанні вузлових питань національної програми, зокрема принципу права націй на самовизначення і теоретичної моделі держави, були послідовно централістичними, починаючи від створення партії до ідей про створення союзної держави як федерації. Більшовицька модель федерації як форми організаційного устрою багатонаціональної держави лише маскувала її справжню унітарну природу. 

В другому розділі «Стосунки Радянської України з РСФРР на шляху до конституційного оформлення Союзу РСР» простежуються тенденції та форми українсько-російських зв'язків упродовж 1918 -- 1923 років та визначається фактичний державно-політичний статус УСРР у цей період. 

Періодизація українсько-російських стосунків здійснена на підставі принципу правового оформлення їхніх зв'язків. Разом з тим автор розкриває протиріччя між правовим оформленням державних зв'язків Радянської України і Росії, їх тлумаченням на офіційному рівні з боку вищих партійно-державних структур та фактичним статусом УСРР, що випливав з практичної реалізації більшовиками моделі багатонаціональної держави. 

Результатами характеристики першого етапу (1918 -- грудень 1920 року) стали висновки, що Україна на конституційному рівні мала державно-правовий статус незалежної і суверенної республіки і вела стосунки з РСФРР у міжнародній площині. В законодавчих актах, які регулювали взаємини двох держав, була відсутня будь-яка система. Акти, що видавалися обома урядами, були односторонніми і не збігалися в часі. Це стосується й рішення про створення воєнно-політичного союзу республік, яке, крім того, не встановлювало чітких організаційних форм об'єднання. 

Другий етап, з огляду на правове оформлення, розпочався з підписаного на урядовому рівні 28 грудня 1920 року Союзного Робітничо-Селянського Договору між УСРР та РСФРР. Він став першим в історії взаємовідносин двостороннім законодавчим актом і започаткував період так званих договірних стосунків радянських республік. Договір підтверджував факт відокремлення України від Росії, констатував взаємну незалежність обох сторін та встановлення відносин між ними на рівні міждержавних зв'язків. 

Виокремлення третього етапу -- конституційного оформлення СРСР -- автор вважає доцільним на тій підставі, що Союзний договір 1922 року не може вважатися міжнародним правовим актом, який би засвідчував створення нової держави. Конституція СРСР 1924 року теж не була таким актом, але вона виявилася фактично першим правовим документом, який встановлював організаційні принципи союзної держави. Стосунки між Україною та Росією в період конституційного оформлення СРСР перейшли із зовнішньополітичних у площину внутрішньополітичних. Як свідчать результати дослідження, вони характеризувалися зростанням великодержавно-шовіністичних тенденцій з боку російських управлінських структур, які офіційно проголосили себе загальносоюзними. 

У розділі відзначається, що на офіційному рівні, починаючи з 1918 року, зв'язки між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками визначалися як розвиток радянської соціалістичної федерації, започаткувавши таким чином відповідні концептуальні положення радянської історіографії. Результати дослідження спростовують як твердження про зв'язки федеративного чи навіть конфедеративного типу в період, що передував створенню СРСР, так і оцінку статусу УСРР як суверенної і незалежної держави. Аналіз широкого спектра політичних та економічних стосунків між Україною та Росією дає підстави зробити висновок, що державний статус УСРР у кінцевому підсумку залежав від централістичної політики московського проводу РКП (б) як втілення на практиці теоретичної моделі багатонаціональної держави. 

Характеризуючи політику московського керівництва стосовно України, автор доходить висновків, що, прагнучи до збереження цілісності території колишньої Російської імперії та повернення України в стан державної залежності від Росії, московський уряд застосовував тактику, форми якої зумовлювалися конкретними обставинами в Україні. Тактика безпосередньої інкорпорації України до складу Росії, що передбачала силову експансію проти Центральної Ради та Директорії впродовж 1918 -- 1920 років, з урахуванням внутрішніх чинників (повстанський рух українського селянства, незадоволеного політикою продрозкладки, ідейні переконання українських політичних партій та угруповань) поєднувалася з тактикою прихованої інкорпорації. Вона, як вважає дисертант, передбачала, з одного боку, підкреслене декларування незалежності України, а з іншого -- прийняття рішень та санкцій, що перетворювали Україну на автономію. Конкретними й найбільш показовими її проявами були: 

-- надання Україні можливості прийняття власної Конституції, в якій фіксувалися її незалежність і суверенність, і водночас рішення РКП (б) про воєнно-політичний союз республік, який став першим кроком до створення унітарної держави; 

-- наголошення на неухильному здійсненні права українського народу на самовизначення в грудні 1919 року і санкціонування всіх рішень вищих органів державної влади УСРР і КП (б) У навесні 1920 року про об'єднання України та Росії; 

-- укладення суперечливого за своєю природою Союзного Робітничо-Селянського

договору, який, як уже відзначалося, декларував незалежність і суверенність України і разом з тим закладав правові норми, що позбавляли державні органи України впливу на об'єднані галузі урядування. 

За результатами дослідження сформульовано висновок про фактичний статус УСРР у період існування воєнно-політичного союзу і договірних відносин радянських республік. Йдеться про те, що здійснювана московським урядом тактика інкорпорації вела до поступової уніфікації, централізації, звуження сфери діяльності українських управлінських структур і перетворення декларованого незалежного й