Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

 

ЛУЦАК СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА

 

УДК 821. 161. 2-3: 81'42-116. 6 І. Франко

 

 

10. 01. 06 – теорія літератури

 

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

 

Тернопіль – 2002

 

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Піхманець Роман Володимирович - Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, доцент кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук Соловей (Гончарик) Елеонора Степанівна - Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник; кандидат філологічних наук, доцент Лановик Мар’яна Богданівна - Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, доцент кафедри історії української літератури.

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства, м. Львів.

Захист відбудеться ___ квітня 2002 року о ___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58. 053. 02 з філологічних наук у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2, тел. 33-47-25).

 

 

Із багатьох концептуальних сфер поетики тексту питання своєрідності організації прозового його різновиду опрацьоване, мабуть, найменше. Складність розв’язання зазначеної проблеми полягає передусім у необхідності з’ясувати суть визначальних законів внутрішнього текстового життя і визначити особливості їх прояву в силовому полі родових та жанрових канонів.

Історія естетико-теоретичної думки засвідчує домінування таких критеріїв родової сутності літературного твору, як спосіб викладу (Платон “Держава”), міра поєднаності власне текстових мовленнєвих партій (Арістотель “Поетика”), принцип співвідношення об’єктивного і суб’єктивного начал художнього світу (Георг Гегель “Естетика”). При цьому специфіка прозового оповідного ладу майже завжди визначається поняттями, близькими за змістовою сутністю до категорії т. зв. “передовіреного слова”. Найбільш промовистими у цьому плані бачаться нам ідеї Миколи Гея, Бориса Ейхенбаума, Миколи Легкого, Юліуса Петерсена, Бориса Успєнського, Інни Чернухіної, Вольфа Шміда та ін.  

Усталена думка про принцип прозового дистанціювання (іноді – зрощення) митця та зображуваного персонажа в інстанції наратора має дещо формалістський характер, а тому потребує психологічного вмотивування – з погляду феномену творчості. Одним із перших запропонував його Іван Франко, обґрунтовуючи закони асоціації ідей (“Із секретів поетичної творчості”), а також аналізуючи різницю оповідних малюнків “старої” і “нової” прози – для часу межі ХІХ-ХХ століть. Відзначаючи тут модерний спосіб перенесення себе наратором “у душу героїв”, він зауважує, що таким чином народжується не просто техніка, а “спеціальна душевна організація” , яка, за словами Романа Гром’яка, володіє сугестивною здатністю збуджувати в свідомості реципієнта художні образи, однотипні за структурою з авторськими . Суть і природу такої наративної стратегії здавна з’ясовують дослідники творчого процесу – через поняття емпатії та елементів феноменологічної структури неусвідомлюваної психіки (Олександр Потебня “З записок із теорії словесності”, “Естетика і поетика слова”, Лев Виготський “Психологія мистецтва”, Євген Басін “Дволикий Янус”, Роман Піхманець “Психологія художньої творчості” та ін.).

Містерія “вживлення” прозаїка у світ свого тексту позначена рисою “необхідно домінуючого” в цьому роді літератури – розповіддю про подію як про щось окреме в стосунку до себе. Зриваючи лаштунки з власного творчого процесу, Умберто Еко зізнається: “Мені було соромно розповідати. Я почував себе як театральний критик, який раптом опинився перед рампою… Маска. Ось що мені було потрібне… Я усвідомив, що у праці над романом… завдання зводиться до створення світу. Слова прийдуть самі собою. Res tene, verba sequentur. На противагу тому, що, очевидно, відбувається в поезії: verba tene, res sequentur” . Зауважену новочасну постмодерністську ідею космологічної суті глибинної оповідної структури, в якій головну партію відіграє наратор, янусно ідентифікований зі світом тексту, підтверджують міфологічно абсолютизований синергетичний підхід, властивий більше російському літературознавству (Галина Москальчук “Структурна організація і самоорганізація тексту”, Неллі Мишкіна “Внутрішнє життя тексту: механізми – форми – характеристики”), а також здогадки теоретиків новелістичного жанру про наявність в організації художнього цілого т. зв. “фокуса”, “променя зору” – принципу підпорядкування частин цілому (Григорій Майфет, Олексій Толстой, Василь Фащенко та ін.)  .

Украй абстраговане фізико-кібернетичне уявлення про квантову єдність тексту як певну знаково сфокусовану атомну структуру художньої матерії (Людвіг Вітгенштейн, Микола Гей, Олексій Лосєв)   вимагає сьогодні уточнень із погляду роду, жанру, дискурсивно-парадигматичних властивостей. Можливість вирішення зазначеної проблеми щодо прозового тексту (із паралельним розглядом сюжетно-композиційних, фабульних, наративних внутрішніх художніх “просторів”*)   зумовлює актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Доцільність розв’язання проблеми внутрішньої організації прозового тексту правомірно співвіднести з поняттям “інтенційного начала”, яке втаємничується автором і бачиться читачем “між рядками”, тобто становить собою систему символічних знаків ноосфери, прочитання яких сприяє культурному прогресу.

Обраний напрям дослідження узгоджений із планами кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, де виконано дисертацію під час навчання в аспірантурі (1998-2001 р. р.). Спільне вирішення членами кафедри важливих наукових проблем: вивчення специфіки літературних явищ, дослідження своєрідності художніх пошуків як окремого письменника, так і митців певного покоління чи епохи загалом,