Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

2. “Явище комбінування викладових форм як спосіб запровадження техніки showing, а не telling”. Його поява визнається закономірністю у контексті аналізованого вище процесу внутрішнього фокалізування. Через призму зауваг Івана Франка про потребу наочного втілення ідеї у відповідній формі тлумачиться самодостатність викладових манер модерного тексту та властива йому тенденція “вживлення” партії оповідача в структуру мовленнєвого ладу художніх суб’єктів. Звідси виводиться думка про новочасну дієздатність техніки показу, а не розповіді. Найголовнішим чинником її запровадження іменується явище внутрішнього “спаювання” презентаційних наративних форм. Аналізується воно на прикладі різних способів комбінування викладових манер у “Маніпулянтці”, “Батьківщині”, “Різунах”, “Сойчиному крилі”. При цьому майже завжди підкреслюється функціональність такої когезії для створення рухомих образів сюжету та розширення світу парадигматичних умовностей.

3. “Ритміко-лейтмотивні форми композиційних зв’язків у т. зв. “орнаментальній прозі”. “Орнаментальна” (поетизована) проза модерну розглядається з погляду ритмічних форм прояву енергодинаміки світу автора твору та онтологічного сенсу. З погляду концепції Олександра Потебні про внутрішню форму тексту явище ліризації прози тлумачиться як “згущення думки”, тобто редукція двоплановості з одночасною її трансформацією у ритмічну знакову фігурність. Концентраційно-сугестивні можливості внутрішньоформних образів і стилістичних фігур із семантикою архетипної містерії “творення” смислових субстанцій аналізуються в різних видозмінах наскрізного у текстах Івана Франка образу “демонічної жінки” (щодо “Сойчиного крила” наголошується її анімозність, а з приводу “Батьківщини” говориться про семантику історіософського жертвоприношення – заради “фатальної жінки” Опанас принижує свої суспільні ідеали, так що виникає враження “чортівського танцю”, який засмоктує героя у прірву безглуздя та тимчасової бездіяльності). При такому дослідженні наративних “просторів” оповідання “Терен у нозі” та повістки “Сойчине крило” підкреслюється, крім зазначених вище прийомів ритміко-лейтмотивної сугестивності, ще й функціональність синонімії деталей “поетичного” синтаксису (аналізуються фігури нагнітання інтриги – стиль “паратаксису” – і її розосередження при формуванні контрастних стихій навколо кульмінаційної вершини). Відтак наголошується на магічній силі ритмічного впливу, яка здатна метафорично “творити” внутрішньо зредуковані знаки значення.

4. “Монтажність внутрішньої організації та модерні принципи імітаційності та органічності”. Явище елімінації оповідача (еліптизації наративних матриць) розглядається в реферованому пункті в аспекті способів досягнення естетичної насолоди завдяки “тонкій філіграновій роботі” над формою тексту. Новоявлена авангардною естетикою “реальна умовність” іменується наслідком уподібнення белетристики та кінострічки. Так формулюється думка про появу в “новій літературі” всезнаючого екзегетичного наратора, який невидимим диригентським камертоном упорядковує складний контрапункт текстової поліфонії. Згодом безпосередньо аналізуються кінематографічні прийоми імітації недискретності життя, якими література почала послуговуватися задля органічної потреби наближення художніх структур до специфіки модерного світогляду. В оповіданні “Хлопська комісія” та повістці “На дні” виділяються засоби передачі “монтажу зміни кадрів”: імітація руху “камери режисера”, котра вишукує відповідні первинному задумові об’єкти, і нагнітання інтриги через глибинну когезію лейтмотивних образів “очей” (метафора сумління) та “дна суспільства” (знак ідеї “прірви” національної самості). Перехід до модерної техніки абсолютної іконічності вбачається в появі прийомів експонування (світлового просвітлення жахаючих безодень), сполучених із імітацією “внутрішньокадрових рухів”. У такому аспекті характеризується оповідання “Під оборогом”. Воно називається дистанційним автопортретом письменника, виконаним технікою ізогелії (зорові “змисли” блискавки та щільної пітьми), і представленим у динаміці “зміни кадрів” переживань, відчуттів, магічних передбачень малого Мирона, який у результаті такого “просвітлення” набуває рис героя-пасіонарія.

Наприкінці формулюється вирішальна роль явища елімінації авторського голосу (редукції наративної матриці “невласне прямої мови”) у процесі “народження” авангардних принципів та прийомів образотворення.

У “Висновках” викладено результати дослідження внутрішньої організації прозового тексту, а також узагальнено роль Івана Франка не тільки у творенні текстів із чітко виявленими законами глибинного життя художньої матерії, а й у геніальному передбаченні новочасної ідеї просторової форми тексту як самодостатньої феноменологічної сутності.

Отже, комплексне вивчення внутрішньої організації прозового тексту в теоретичному і методологічному аспекті проблеми поетики виявилось продуктивним для розкриття структурних та “буттєвих” (у плані становлення й рецепції) закономірностей екзистенції його художніх “просторів”.

Стикування літературознавчих, психологічних, естетико-філософських, мистецтвознавчих, фізико-математичних методик дозволило поглянути на питання поетики прозового тексту не вузькоспецифічно, а загальнонауково, що й визначило актуальність запропонованого проблемного підходу.

У результаті проведеного дослідження виявлено трирівневість внутрішньої організації прозового тексту (предметний, естетичний і композиційний плани). З’ясовано специфіку визначальної наративної матриці “невласне прямої мови” у великій та малій прозі, проаналізовано її дискурсивно-естетичні характеристики крізь призму предметного світу цивілізаційної моделі часу Івана Франка. Доведено пасіонарну роль символічно-алегоричної двоплановості романів та повістей письменника і зредукованої “всередину” одноакцентності його малих прозових текстів. Її співвіднесено не просто з містерією пізнання національних та особистісних таємниць, а передусім – з логікою відкриття онтологічного сенсу засобами художніх дискурсів.

Таким чином, конструювання Іваном Франком у глибинах текстових структур необхідних для етносу знаків ідеї “світоглядного пробудження” має бути визнаним як його абсолютне новаторство щодо художньої реалізації авангардних пошуків екзистенційного “благополуччя”.