Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

Одержані результати мають практичне значення, а тому можуть бути використані у літературознавчих дослідженнях, присвячених специфіці прозових жанрів, особливостям нарації та структурної організації текстів великої і малої прози, при складанні навчальних планів на факультетах гуманітарного профілю (можна ввести спецкурс “Внутрішня організація прозового тексту”), а також при розробці базових навчальних програм із теорії літератури.

Апробація результатів дисертації здійснювалася через участь у науково-теоретичних конференціях: “Науково-теоретична конференція молодих учених” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, червень 2000 року), регіональна конференція “Лесь Мартович у національно-культурному житті України” (Івано-Франківськ, лютий 2001 року), Міжнародна конференція “Кобзар. Каменяр. Покутська трійця” (Івано-Франківськ, травень 2001 року), а також під час щорічних науково-звітних конференцій викладачів та аспірантів Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (1998-2001 р. р.).

Дисертаційне дослідження обговорювалось на спільних засіданнях кафедр української та світової літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (грудень 2000 р. та листопад 2001 р.).

Публікації. Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення наукового дослідження, викладені у п’ятьох публікаціях.

Обсяг і структура. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 430 позицій. Загальний обсяг дисертації 220 сторінок. Основний текст складає 200 сторінок.

 

 

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження та доцільність розв’язання обраної проблеми. Сформульовано мету роботи і завдання, що випливають із неї. Визначено предмет та об’єкт розвідки, методологічно-теоретичну базу й конкретні методи її реалізації. Розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів. Подано відомості про апробацію основних положень дисертації та публікацію праць. З’ясовано логіку розкриття теми у запропонованій структурі дослідження.

Перший розділ – “Трикомпонентність внутрішньої організації прозового тексту” – становить собою концептуальне узагальнення літературознавчих і філософсько-естетичних джерел стосовно законів внутрішнього життя тексту загалом й прозового його різновиду зокрема. Уявлення представників “нової критики” та прихильників “архетипної” (міфологічної) концепції про особливий спосіб організації духовного змісту в просторовій формі художнього тексту трансформується тут через призму синергетичного та власне наратологічного підходів у ідею т. зв. “дисперсної” структури прозового тексту, в якій інстанція наратора володіє статусом мітки переломлення онтологічно-ментального сенсу. З такого загальнонаукового зіставлення вичленовується думка про дискурсивно-композиційний рівень тексту як сферу знакового втаємничення буттєво-естетичних цінностей.

На основі зазначеного концепту виділяються відповідні структурні компоненти розділу (вони узгоджуються з охарактеризованою вище трикомпонентністю внутрішніх “просторів” прозового тексту).

У першому підрозділі – “Предметний рівень художнього світу” – розглядається внутрішня структура прозового тексту в статусі носія та генератора смислових субстанцій. З’ясовуються різні форми проекцій онтологічно-буттєвих площин і ліній суспільного чи авторського досвіду на наративний “простір”: перші приводять до ліризації дискурсу, другі – до появи історіософських парадигматичних “підтекстів”. Відтак аналізується предметний рівень художнього світу Івана Франка, відзначається його амбівалентність (в умовах “державницької” дуальності) та “недорозвинутість”, чи радше – невизначеність. На підставі таких міркувань робиться висновок про обов’язковість “аполонійської” дискурсивної настанови навіть у власне новаторських (модерних) пошуках лірико-іконічної модальності в українській прозі часу Івана Франка.

У підрозділі “Естетична база дійсності тексту” через діалектику зовнішнього та внутрішнього в художньому феномені вивчаються типи взаємодії субстанціального та власне наративного суб’єктів прозового тексту: реалістична двоплановість, дидактичність мовленнєвих партій видимого оповідача і модерна “захованість” художнього суб’єкта перед обличчям новочасної безглуздості та невизначеності. Завдяки психолого-феноменологічному аналізові домінуючої в творах Івана Франка колізії двійництва (з погляду її метафоричної іконічності щодо проблеми вибору провідної культурної теми несформованого українського етносу) стверджується особлива роль карнавалу номінативних дуальностей у “народженні” новітньої техніки showing, а не telling (показу зсередини, а не розповіді збоку), котра володіє лірико-ритмічною сугестивністю художньої матерії.

У третьому підрозділі “Композиційний рівень художнього твору” архітектоніка прозового тексту тлумачиться як “ланцюгове кільце зв’язку між внутрішньою та зовнішньою формою” тексту (Лія Левітан) і “просторова рамка сюжету” (Юрій Лотман)  , місце явного співіснування наративного та субстанціального суб’єктів. Із цієї феноменологічної настанови вичленовується ідея інтерференції внутрішніх “текстів” оповідача та персонажа як змістопороджуючої моделі прозового ладу. Вона формулюється на підставі концепції Вольфа Шміда про наративну матрицю прози – т. зв. “невласне пряму мову” . Згодом зазначена думка конкретизується завдяки аналізу жанрових канонів у ідею двоакцентності, наративної бінарності й парадигматичності внутрішнього життя великої прози, а також одноакцентності, еліптичності, поетичної лапідарності глибинних структур малих жанрових форм прози. У цьому контексті явища “новелізації” великої та еліптизації малої прози Івана Франка тлумачаться як модерністська тенденція “внутрішньознаходження”.

Другий розділ – “Етапи “новелізації” внутрішньої структури великої прози Івана Франка” – є практично-ілюстративним стосовно запропонованої концепції внутрішньої організації текстів великої прози. У ньому закони