Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

Перший підрозділ – “Циклічно-романтична самодостатність і натуралістичний об’єктивізм внутрішньої організації текстів міфологічної структури” – досліджує, опираючись на здобутки трансперсональної психології, зокрема на праці Карла Юнга, Станіслава Грофа, принципи та прийоми створення таких художніх структур, які немовби покликані відновити цілісний образ універсуму.

У зазначеному ракурсі вивчається внутрішній міфологіко-синкретичний лад роману Івана Франка “Петрії і Довбущуки”. На підставі розгляду генези романного жанру (вичленувався з героїчного епосу) висловлюється думка про його тяжіння до структури циклу, грандіозної притчі, яка вирішує проблеми етнічного рівня. У цьому контексті роман “Петрії і Довбущуки” розглядається як наративна реалізація ідеї національного будівництва, тобто трансперсонального прилучення до сакральної істини народу (тут особливо функціональним є образ Довбуша). З погляду “мандальної центроверсії” ментальної самості аналізуються структуротворчі чинники міфологізованого роману: створення враження циклічності часу за допомогою прийомів подолання обов’язкової фабульності через ретроспекцію та презентацію дієвості категорій “благословіння” та “прокляття”, стирання хронотопних і навіть особистісних кордонів, імітація недискретності континууму, а відтак – відсутності понять “початку” й “кінця”. Завдяки семантиці архетипного образу Трікстера (його уособлює Невеличкий) ілюструється явище центрування підсвідомості героїв-пасіонаріїв (міфічного старця та його спадкоємця Бляйберга, синів Петрія, які мали продовжити справу Довбуша). З функціонального аналізу внутрішньотекстового принципу параболічно-когезивної бінарності вичленовується ідея концентрації розрізнених текстових стихій, тобто проникнення лірико-новелістичних законів у структуру романного жанру.

“Бориславська дилогія” Івана Франка розглядається через призму образу трансперсонального уроборичного самопізнання, або “зустрічі-боротьби з собою” як результату роздвоєння та пізнання правди про найнижчі сторони власної особистості (найбільш промовистий образ змія-полоза, завдяки якому Герман Гольдкремер розкриває для себе трагедію морального виродження родини). З аналізу внутрішнього дуального принципу організації художнього матеріалу, що виявляється у сплетінні романтично-барокових настроїв бравадного й водночас апатичного сприйняття робітниками ідей Бенедя Синиці та братів Басарабів із явно натуралістичним уподібненням Борислава до всепожираючої міфічної потвори, обґрунтовується думка про політичну недієздатність тогочасної української нації. У такий спосіб відкриваються особливо негативні моменти ментального характеру і новочасної ідеї розчинення “я” в абстрактному “ми” (звідси постулюється незакінченість оповідної структури роману “Борислав сміється”). Синонімія внутрішньоформних образів “пащі змія”, “кривавої пропасті” тлумачиться як видозміна архетипної ідеї “бути проковтнутим”, тобто через смерть “отримати імпульс самостворення”. Особливе значення має функціональність заголовкового образу демона-творця з повісті “Boa constrictor”.

Повість “Захар Беркут” аналізується як доцентрова утопічна притча, споруджена на підставі двоплановості алегорично-романтизованих образів “копного знамена”, Сторожа і Захара Беркута, які персоніфікують у собі віру в творчі сили народного провідника. Із виключно міфологічного протистояння сил “добра” та “зла” (цей антагоністичний світ представляють Морана, Тугар Вовк і монголи-завойовники) формулюється думка про необхідність прилучення до первісної мудрості, репрезентованої національно-демократичною концепцією тухольського ватажка, а також засвоєння її через “проекцію архетипу цілісності на групу” – в результаті звершення символічної самопожертви. Особлива наративна дієздатність щодо “народження” цієї історіософської ідеї визнається за глибинною бінарністю текстових стихій (усі герої проходять випробування на вірність ідеалам у боротьбі зі світом темряви).

Підрозділ “Метоніміко-онтологічна база притчевості великих епічних полотен” присвячений аналізові новаторських для часу Івана Франка міфологіко-психологічного роману “Лель і Полель” та психоаналітичних повістей “Для домашнього огнища” й “Основи суспільності”. У дисертації наголошується, що згаданий вище роман значною мірою ще тяжіє до символічної заміни вищого сенсу, тобто – до двоплановості внутрішньої організації, заснованої на міфологічній ідеї культурологічної ролі братів-близнюків, а повісті являють собою новий тип художньої структури – зі зредукованою знаковою алегоричністю. Стосовно функціонального призначення дуальних притчевих нововведень у стихії наративного ладу великої прози говориться про містерію пізнання світу і власного “я” через остаточне розділення особистості на ego та Тінь.

Оповідна структура роману “Лель і Полель” розглядається – крізь призму домінуючої у тексті двійникової іпостасі – як новаторська параболіко-міфологічна форма епічного узагальнення. Історіософська ідея “появи” культурних героїв, які виводять народ із темряви (у цьому випадку – просвітителів братів Калиновичів), вичленовується з семантики архетипних асоціацій навколо “близнюкового міфу”: розщеплення сакральної братської єдності – це “розрив цілісності”, який вимагає жертвоприношення задля уроборичного повернення в архаїку “материнського лона”. Звідси й випливає відкрита презентація міфологічних образів Леля і Полеля, дітей Лади, Рода, Диви, сполучена з архетипом Цариці (Регіна Киселевська – засіб анімозного випробування головних героїв із метою доведення їх до символічного етапу “каменярства”). У силовому полі зазначеного онтологічного сенсу вивчаються концентрична система сюжетних ліній роману та синоніміка внутрішньоформних образів із доленосною семантикою нещастя чи смерті.

Психоаналітичний дискурс повістей “Для домашнього огнища” й “Основи суспільності” іменується явною реалізацією трансперсонального етапу зустрічі з Жахливою Матір’ю, який дозволяє людині звільнитися від романтично-барокового маскування власної Тіні. Молохіанська проблематика першого з названих творів розглядається