Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

Метою запропонованої наукової праці є виявлення рівнів внутрішньої організації прозового тексту, обґрунтування структури глибинного життя прози та конкретно текстуальне вивчення внутрішніх “просторів” художнього світу Івана Франка – у відповідності з визначальними для прозового роду літератури наративними домінантами.

З мети випливають конкретні завдання дослідження:

з’ясування поняття внутрішньої організації прозового тексту і визначення рівнів його структури;

конкретизація особливостей прозового роду літератури (специфіки епічного художнього мислення, вихідних принципів прозової нарації, способів естетичного взаємозв’язку змісту і форми та прийомів “спорудження” композиції) ;

виявлення внутрішніх текстових закономірностей втілення буттєво-онтологічного сенсу в художньому дискурсі (на матеріалі творів Івана Франка з виразною та втаємниченою в текстовому ладі історіософською ідеєю) ;

вивчення внутрішньої організації прозової спадщини Івана Франка та оцінка виявленої художньої структури в контексті розвитку української літератури межі ХІХ-ХХ століть;

часткове з’ясування наративних особливостей жанрових структур текстів Івана Франка та аналіз їхнього образного ладу;

оцінка творчих звершень Івана Франка через призму культурологічної ролі його текстів.

Об’єктом наукової праці є вершинні зразки великої та малої прози Івана Франка.

Причину вибору означеного об’єкта можна сформулювати як інтуїтивну “бажання” письменника творити тексти з естетично виявленою внутрішньою організацією. Маємо на увазі неодноразові зауваження Івана Франка щодо способів і принципів побудови ним художнього цілого – на зразок висловів про творчий “мікроскоп”  для “транспонування абстрактів і загальників на мову конкретних змислів” , про т. зв. образні “проекції у зверненім світі” , про новелістичну жанрову матрицю, яка відповідає “нервовому часові” письменникового покоління. Метамовою сучасної науки ці думки Івана Франка можна тлумачити як ідею “відчитання” (деміургічного сприйняття та перетворення) архетипних знаків езотеричного сенсу засобами мистецьких категорій.

Предметом дослідження є внутрішня організація прозового тексту. Вона розглядається крізь призму концепції Олександра Потебні про внутрішню форму слова і тексту та про специфіку поетичного і прозового художнього мислення , а також із погляду способів і шляхів утаємничення в художній структурі т. зв. “генераторів семантичних еквівалентностей” (Ноам Хомський “Роздуми про мову”).

Методологічною базою досягнення поставленої мети стали уявлення про “духовну” природу текстової “матерії” (сьогодні вже майже аксіоматичні, загальновідомі) :

феноменологічна ідея конституювання інтенціонального об’єкта свідомістю завдяки естетичному досвіду (Едмунд Гуссерль, Роман Інгарден, Мартін Хайдеггер) ;

думки представників “нової критики” (Томас Еліот, Бенедетто Кроче, Джордж Сантаяна) та феноменологів універсально-логічного теоретичного різновиду (Джордж Пфайфер, Еріх Штайгер) про “органічну цілісність” художнього феномену, відсутність дуалізму форми і змісту, інтуїтивну “переробку” предметної дійсності в осмисленій формі тексту;

т. зв. “філософія тотожності” “духу” і “природи”, запропонована представниками “архетипної” (міфологічної) критики (Нортроп Фрай, Джозеф Фрейзер, Карл Юнг) та концептуалізована в понятті “внутрішньоформних образів” тексту (Олександр Потебня, Борис Успєнський) ;

ідеї рецептивної естетики (Микола Гей, Роман Гром’як, Вольфганг Ізер, Роман Інгарден, Олександр Потебня, Григорій Сивокінь, Стенлі Фіш, Іван Франко, Ганс Роберт Яусс) про “горизонт очікування”, “стратегію тексту”, а також “зустріч із читачем” завдяки наявності “інтенційного начала”;

наратологічне поняття “просторової форми” (запропоноване Джозефом Френком) як образу об’єктивного світу;

структуралістські ідеї цілісності, трансформації, внутрішньої саморегуляції (Ролан Барт, Жак Дерріда, Юлія Крістева, Юрій Лотман, Жан Піаже, Цвєтан Тодоров, Роман Якобсон) тексту як моделі універсуму та дійсності;

відструктуралістська наративна концепція текстової фокалізації (Жерар Женетт, Жак Пуйон), тобто об’єктивованої через інстанцію наратора і його “погляд” онтологічно-субстанціальної ідеї (Людвіг Вітгенштейн, Микола Гей, Василь Фащенко, Вольф Шмід).

Обрана теоретична основа зумовила такі методи дослідження:

дескриптивний аналіз текстового феномену як самодостатньої сутності (виявлено систему знаків-концептів, які конденсують у собі езотеричну ідею; відкрито “позадзеркальну”, внутрішньотекстову інстанцію імпліцитного наратора – “маски автора”, який здійснює переломлення предметного світу в композиційному ладі через “фабульну розмітку речі”, тобто “координатну сітку” сюжету) ;

структуралістське препарування складної текстової ієрархії (виділено предметний, естетичний та композиційний рівні внутрішньої організації прозового тексту; досліджено статус і функції оповідача у його структурі; проаналізовано макро- (жанрово-композиційний, дискурсивний, формально-викладовий) та мікрорівні (сітка лейтмотивних внутрішньоформних образів) художнього тексту; оприявлено наративну матрицю прозового твору – інтерференцію “текстів” оповідача і персонажа) ;

загальнонаукове зіставлення просторової форми художнього твору з відповідними фігурами аналітичної геометрії в просторі (сферою, гіперболоїдом, параболічним еліпсом) та оптичними лінзами (збиральною та розсіювальною) і з’ясування на цій підставі законів іманентного текстового життя;

структурно-дескриптивно-онтологічне дослідження феноменів прозової спадщини Івана Франка (за допомогою прийомів архетипної критики, здобутків трансперсональної психології та психології самосвідомості), яке виявило пасіонарно-культурологічну спрямованість її дискурсивного ладу;

синтез різноманітних методів і підходів для оцінки цілісної художньої структури прози Івана Франка в контексті української літератури межі ХІХ-ХХ століть.

Наукова новизна одержаних результатів.

Згідно з розробленою концепцією, внутрішня організація прозового тексту відзначається трирівневістю: предметний, естетичний та композиційний плани. Цю тезу, запозичену в Євгена Басіна (“Дволикий Янус”)  , розширено до концептуального рівня, пояснено, що предметний простір проектується завдяки естетичній парадигмі у сюжетно-композиційному ладі. Крім того, дисертація розглядає форми переломлення онтологічних істин, переводячи результати дослідження у сферу родо-жанрових особливостей тексту (буттєво-архетипна символіка вертикально пронизує ліричний “піддискурс”, історіософська ідея