Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

2. “Часо-просторові умови зародження модерного т. зв. “викладу-звернення” у надрах колізії двійництва”. Об’єктом теоретико-літературознавчого препарування вибрано тексти Івана Франка з фактами двійництва (“Поєдинок”, ”Терен у нозі”, “Хома з серцем і Хома без серця”), присутністю всезнаючого голосу (“Навернений грішник”, “Як русин товкся по тім світі”) і з власне модерністською “ти-нарацією” (“Ріпник”, “Як Юра Шикманюк брів Черемош”). Усі вони розглядаються як новаторська спроба суб’єктивізації наративних структур, викликана необхідністю феноменологічного занурення у світ “буття-в-собі”, оскільки така психологічна трансформація сприяє пізнанню просторів особистого та суспільного життя. Оповідними прийомами досягнення таких “глибин” визнаються колізія різкого спадання у замкнутий простір, техніка сповільнення часу й розриву буття за допомогою імітації “щілини”, нагнітання вражень психічної трагедії від переживання компактності та безрозмірності хронотопу, кінематографічні ефекти світлового та звукового впливу на підсвідомість, які “налаштовують” “проекційні лінзи” художнього суб’єкта на дистанційно-ігрове дослідження “жахаючих просторів підсвідомості”. Психоаналітична спроба “заглянути у задзеркалля” (подивитись у обличчя свого двійника) – через призму бароково-бурлескних технік презентації “найнижчих сторін нації” – розглядається як онтологічно забарвлена метафора вибору провідної культурної теми народу. Адже психологія самосвідомості тлумачить стадію “нав’язливої інверсії” суб’єкта в психічному світі індивіда як шлях від “я-дзеркального” до “я-соціального”. З погляду такого “калейдоскопу зміщених дзеркал” і аналізується номінативно-наративний карнавал “масок” суб’єктів художньої дійсності.

3. “Притчева двоплановість і параболічний ефект “компетентного” наратора, наділеного архаїчною мудрістю”. У цій частинці дисертації розглядаються притчеві принципи створення ефекту модерно-метафоричної еквівалентності авторських інстанцій та художнього світу, репрезентованого ними. Узагальнення теорії параболічних структур підводить до думки, що саме розгортання притчевих “гранул” у метаідею на підставі “сплаву” денотативного та конотативного значень найкраще забезпечує редукцію символічних нашарувань, бо ж притчева стратегія віддалення “компетентного” наратора від об’єкта, схоплення тільки найзагальніших рис (із метою “аполонійського” ходу від образу до тези) якраз і сприяє наочності окремих деталей, фраз, їх “внутрішньому переводові” у суб’єктивну сферу. Для аргументації показано еволюцію прози Івана Франка від метонімічності байкових алегорій (“Як то Згода дім будувала”, “Казка про Добробит”, “Опозиція”, “Звірячий бюджет”) до іконічності інакомовних параболічних образів (“Свиня”, “Хмельницький і ворожбит”) – подекуди й “мінус-символічного”, гротескного характеру (“Доктор Бессервіссер”, “Із галицької “Книги Битія”). При цьому аналізуються такі “техніки” метафоричного “розігрування” “культурних п’єс” у малій прозі Івана Франка: прийоми симультанного та градаційно-містерійного мізансценування, інтермедійного заховування притчевих гранул усередині параболи вищого рівня, мовно-стилістичні засоби зближення смішного і трагічного (ефекти глосолялії, кодезованої мови, прийом наскрізного антифразису) задля переводу імпліцитних ідей у відкрите висвітлення “зловіщих рис” національного характеру. Врешті робиться висновок про “народження” нового творчого принципу художньої умовності: не “зашифрованості” (як в алегорії), а смислового увиразнення, посилення – завдяки невичерпній багатозначності образу. Бо саме параболічні експерименти “скорочують” відстань між ситуацією та філософським висновком.

У другому підрозділі (“Мінус-прийоми” побудови художньої структури модерного зразка”) визначається редукція наративної подвійності як найголовніший засіб досягнення ефекту самодостатньо об’єктивованої оповіді. Такий висновок робиться на підставі розгляду особливостей авангардного ейдосу (за твердженням Олексія Лосєва, він виникає внаслідок згущення семантики суб’єктивно маркованої діалектики “буттєвого-небуттєвого”; тому модерний образ визнається рівнозначним структурі самості, пізнати яку можливо лише через “прорив до джерел енергії” індивідуальних структур, тобто в процесі осціллятивного “скорочення”). Усвідомлення зв’язку цього ейдосу з міфічною першосутністю дозволяє говорити про архаїчну символіку наративної “ілюзії компетентності”, або ж – про авангардне явище “фактуальної” оповіді з глибинним “рифом” фіктивності.

Способи досягнення враження органічності наративного ладу розглядаються в таких пунктах.

1. “Шляхи об’єктивізації авторського голосу”. Функціональність оповідних структур із прихованим наратором співвідноситься тут із оптичним фокалізуванням у т. зв. “мінус-світі” (в руслі ідей Івана Франка про “перенесення” оповідача “у душу героїв”). У зазначеному аспекті аналізуються етапи “створення” техніки емпативної оповідності. Передусім розглядається “мінус-фактуальна” нарація, заснована на принципі зовнішньої фокалізації (опису дій і станів персонажа з дистанції спостереження) та прийомах парцелювання компетентним оповідачем інформації завдяки зміні ракурсу бачення й провокаційного центрування уваги на якійсь речі, відчуттях через “наближення” (чи навпаки – “віддалення”) наратора до “таємниць” виключно суб’єктивного порядку (“Панталаха”, “Маніпулянтка”). Згодом – на матеріалі оповідання “Терен у нозі” – розглядається техніка “фікційної оповіді” (зазвичай вона досягається поліфонією знакового прояву образів архаїчного характеру, а тому виявляє паралельність просторових та часових дейксисів реального і трансцендентного суб’єктів; так відбувається заміна внутрішньотекстової метонімії дієгетичною метафорою, тобто редукція алегоричних нашарувань). Звуковий різновид вертикальної композиції новели “Вільгельм Телль” вивчається з погляду т. зв. “нефокалізованої модальності”: у такій оповідній структурі наратор виступає міткою переломлення авторської,