Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

“Основи суспільності” розглядаються з погляду глибинної текстової “суперечності”: дослідження винесеної в заголовок історіософської проблеми через жанрову матрицю повісті, а не роману. В контексті аналізу внутрішньоформних деталей патологічної змори (образ пані Олімпії), жахаючої апатії народу та його “провідників” (“золоті синки” польсько-шляхетської аристократії) обґрунтовується думка про приховану параболічність компонування своєрідного сценарію сну, який у трансперсональній психології тлумачиться як стан “перед виходом із лона”, тобто етап початку “творіння нації”. Звідси робиться висновок про принципову доцільність наративної структури “концентрованого роману” (повісті з романним навантаженням) для передачі оксюморонної символіки назви.

Третій підрозділ – “Ритміко-параболічна підстава метафоричної імітаційності “новелізованих” романів” – розглядає глибинні синтагматичні структури, які отримують особливу міру сугестивності завдяки поширенню принципів мовленнєвого впорядкування ліричної фрази на прозовий оповідний лад. Наративна матриця роману з внутрішньою ритмічною партитурністю іменується у зазначеному контексті найбільш відповідною для оприявлення стану модерного розколу буття.

Роман “Перехресні стежки” аналізується як об’ємна “притча”, в складі якої кожна думка, факт, образ є мікропараболою прихованого сенсу – історіософської ідеї дослідження недорозвинутої свідомості українця “переходової доби”, тобто часу межі ХІХ-ХХ століть. Концентраційним чинником у стосунку до наскрізного паралелізму зовнішніх та внутрішніх “піддискурсів” визнається психологічний асиндетон подій навколо особи адвоката Рафаловича (новоявленого провідника мас). Цей домінуючий історіософський дискурс тлумачиться як “магічний кристал” тексту, в якому переплітаються (звідси заголовковий архетипно наснажений образ “перехрестя”) лінії другорядного порядку (скажімо, всі інші герої – це тільки символічні жертви задля прозріння національного провідника). Наративними відповідниками зауваженої партитурності називаються ритмічно наснажені прийоми концентрації текстових стихій – у вигляді внутрішньоформних лейтмотивів “дияволічної лабораторії”, “конвульсій конаючої жертви”, “мертвотних жіночих облич”, які пронизують підсвідомість Регіни й Рафаловича, а також психоаналітичних “методик” степенування містичних передчуттів (особливо функціональні вони щодо образів Стальського й Барана) і моделювання “провокаційних стратегій”. Неабияка роль відводиться також явищам ліризації прози та її драматизації через використання форм “потоку свідомості”, що в сукупності творять враження саморозгортання тексту.

Повість “Великий шум” аналізується як лабіринтний простір ключових слів і звукових образів, які перетворюють сюжет твору в метафору сакральної поліфонії. Ритм розглядається у ролі найголовнішого структуротворчого засобу не лише щодо “появи” модерних прийомів імітаційності, а й у стосунку до проблеми еліптизації оповідної матриці великої прози. Така органічність тлумачиться як явище самопроекції митця, тобто злиття письменника і “я-образу” тексту, т. зв. “фальшивий міметизм”. В означеному плані аналізуються прийоми досягнення загальнотекстової метафоричності: презентація асоціативних зв’язків між сугестивністю заголовкового образу та сіткою лейтмотивів трагічної стереофонії в природі й суспільстві, нагнітання градації фатальних відчуттів – аж до “новелістичного” пуанту “віковічної сільської темноти”, яка настійливо “вимагає” національного пробудження.

У результаті проведеного аналізу робиться висновок про взаємозалежність процесів “новелізації” великої прози та трансперсонального центрування національної самості в умовах державницької дуальності України часу Івана Франка. Підкреслюється також дискурсивна пасіонарність аналізованих вище суб’єктивізованих художніх структур.

Третій розділ – “Модернізація внутрішньої архітектоніки малої прози Івана Франка” – доводить абсолютне новаторство Івана Франка у творенні глибинно зредукованих наративних структур, здатних самодостатньо імітувати органічні начала буття. Він розглядає предметно-онтологічні передумови засвоєння українською естетикою принципів модерного образотворення та конкретні “мінус-прийоми” побудови художніх структур із глибинним рифом феноменологічної природності та есеїстичності.

Підрозділ “Дзеркальна дуальність глибинних текстових рівнів як спосіб подолання традиції дистанційного оповідача” пов’язує народження ефекту вторинного дейксису, тобто непомітної нарації, з процесом етнічної ідентифікації, котрий в умовах українського культурного простору часу Івана Франка тяжів більше до неусвідомлюваного рівня. Імпліцитність оповідача розглядається тут у статусі фікції позазнаходження і співвідноситься з явищем розлому суб’єкта (осцілляції, тобто неусвідомлюваного “вживлення” у багатозначну даність модерного світогляду) як уособленням, згідно з вченням Жака Лакана про дуальну природу людської особистості, початкового етапу становлення нації.

Вихідні наративні принципи репрезентації зазначеної етнополітичної містерії розглядаються в таких пунктах:

1. “Композиційна рамка паралельного – зовнішнього і внутрішнього – розвитку дії в текстах із “прагматично мотивованим” наратором”. Тут аналізуються наративні структури мемуарного зразка – з властивою їм осмислювально-цільовою установкою на ретроспективне осягнення особливостей власного світогляду (“Малий Мирон”, “Оловець”, “Schönschreiben”, “Мій злочин”, “У кузні”, “У столярні”, “Отець-гуморист”, “Гірчичне зерно”, “Під оборогом”) і духовного життя сучасного суспільства (“Полуйка”, “Вівчар”), а також на епістолярну інтроспективність (“Різуни”, “Сойчине крило”) та щоденниковий (“Із записок недужого”, “Із записок мученика”, “Сойчине крило: Із записок відлюдька”) наративний рух у майбутнє, котре можна передбачити. Функціональність зазначених оповідних структур вивчається з погляду властивого їм злиття дієгетичного наратора (“маски автора”) з етнічним alter-ego. У