Внутрішня політика української держави у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 року)

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першою у вітчизняній історіографії узагальнюючою науковою роботою, в якій на основі широкого кола джерел дається комплексний аналіз стану охорони здоров’я та опікування населення в Українській державі.

Зокрема:

- доведено сам факт функціонування державної соціальної політики в Україні доби П. Скоропадського, визначено її головні підвалини та пріоритети;

- розроблені питання організації та практичної діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в царині охорони здоров’я та соціальної опіки;

- по-новому оцінюється діяльність органів охорони здоров’я та державного опікування;

- проведено аналіз ефективності роботи закладів та установ системи охорони здоров’я;

- узагальнено практику надання державної допомоги соціально незахищеним прошаркам тогочасного українського суспільства;

- досліджено механізм реевакуації біженців та повернення українських військовополонених;

- до наукового використання вперше введена значна кількість джерел.

Практичне значення дослідження. Результати дисертаційного дослідження стануть у нагоді при підготовці методичних та навчальних посібників, популярних нарисів, робіт краєзнавчого характеру, вузівських та шкільних курсів з історії України, спецкурсів з історії Української держави, створенні музейних експозицій.

Наукова апробація дослідження. Основні результати дисертації обговорювалися на спільному засіданні кафедр історії та кооперативного руху, філософії та політології Полтавського університету споживчої кооперації України, були висвітлені у десяти публікаціях (з них сім – у фахових, три – у матеріалах тез конференцій). Положення дисертації доповідались на міжвузівській науковій конференції “Національна революція в Україні: правда і вигадки” (Полтава, листопад 1997 р.), Міжнародній науково-методичній конференції “Гуманізація вищої освіти та виховної роботи” (Харків, лютий 1998 р.), Четвертій Полтавській науковій конференції з історичного краєзнавства (Полтава, квітень 1999 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Україна: державотворчі процеси новітнього часу” (Полтава, червень 1999 р.), Міжнародній науково-методичній конференції “Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (Київ, жовтень 1999 р.).

Структура дисертації. У відповідності до поставленої мети та завдань дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків (таблиці, карти). Загальний обсяг дисертації 304 сторінки, з них основна частина – 206 сторінок, список використаних джерел та літератури (1005 назв) – 59 сторінок, додатки (27 таблиць та карти) – 38 сторінок.

 

 

У вступі обгрунтовано вибір теми, визначені мета і завдання дисертаційного дослідження, об’єкт, предмет, хронологічні й територіальні рамки роботи, показана наукова новизна, вказано на практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

У першому розділі – “Історіографія, методологія, методика та джерела дослідження” – аналізується стан наукової розробки проблеми, подається характеристика джерельної бази, визначаються методологічні принципи та методи проведення наукового дослідження.

Історіографія проблеми має досить обмежене коло наукових робіт. Радянські історики, не маючи доступу до закритих архівних фондів та перебуваючи в лоні марксистсько-ленінської ідеології, так і не змогли визнати факт існування в Українській державі соціальної політики. Процеси, які відбувалися в Україні у 1918 р., вони розглядали крізь призму присутності на її теренах окупаційних австро-німецьких військ, боротьби народних мас проти них та гетьманського режиму.

Проте впродовж семидесяти років радянська історіографія не була однорідною в оцінках Гетьманату. У 20 ті – на початку 30 х рр. ХХ ст. світ побачили поодинокі роботи, автори яких все ж писали про певні здобутки Української держави у галузі освіти, подали підбірку архівних документів з історії Гетьманату .

Із середини 30 х – до кінця 50 х рр. правління П. Скоропадського, якщо й досліджувалося, то виключно з метою його дискредитації, а у 60 ті – 80 ті рр. просто замовчувалося. Незважаючи на це, радянські вчені ввели до наукового користування певне коло джерел з історії Української держави. У монографіях Є. Скляренка2 та Г. Заставенка3 є згадки про існування Міністерства народного здоров’я та державного опікування і його керівника В. Любинського. Щоправда, документи з фонду МНЗтаДО використані для ілюстрації погіршення життя населення у 1918 р.

Подібним чином висвітлюються проблеми охорони здоров’я за доби Гетьманату і в працях І. Хороша1. Зробивши спробу аналізу процесу створення органів охорони здоров’я Української держави, їх автор наголосив на “бутафорській” суті МНЗтаДО, констатував повну нездатність його розв’язати гострі соціальні проблеми.

Автори узагальнюючих праць з історії вітчизняної медицини С. Верхратський та П. Заблудовський2, колективних робіт3, енциклопедичних видань4 взагалі обійшли увагою діяльність органів та закладів охорони здоров’я в Українській державі.

Причини негативного стану дослідження проблем охорони здоров’я та опіки за гетьманського режиму криються в тоталітарній системі радянського суспільства, обмеженості творчої свободи науковців, відсутності доступу до повноцінної джерельної бази та панування штампів в характеристиці діяльності Гетьманату.

Оцінки гетьманського режиму дослідниками української діаспори та зарубіжжя значною мірою залежали від їх особистого ставлення до П. Скоропадського та посад, які вони обіймали в часи Української революції. Так, противники гетьмана В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк особисті образи на нього перенесли на сторінки своїх творів.

Протилежні оцінки знаходимо в роботах прихильників П. Скоропадського, серед яких колишні діячі Української держави М. Галан, Д. Донцов, Д. Дорошенко, а також українські історики