Внутрішня політика української держави у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 року)

Одночасно із формуванням апарату МНЗтаДО йшло становлення його губернських представництв. Фактично було відновлено інститут лікарських інспекторів та лікарських відділів губернських правлінь колишньої Російської імперії. У червні 1918 р. вони були визнані виконавчими органами МНЗтаДО та перейменовані у Губернські лікарські управління (ГЛУ). Проте ГЛУ були реорганізовані відповідно до потреб часу і отримали значно ширші повноваження ніж за доби царизму. До їх компетенції належало загальне керівництво та нагляд за роботою закладів охорони здоров’я, медичних навчальних закладів, розгляд скарг громадян та ін. У своїй діяльності ГЛУ керувалися статтями “Статуту лікарського”, “Статуту громадської опіки” колишньої Російської імперії та нормативними актами МНЗтаДО.

Первинною ланкою системи охорони здоров’я був інститут лікарів повітового міста, повіту та фельдшерів повіту. Вони перебували у прямому підпорядкуванні губернським лікарським управлінням. На середину літа 1918 р. вдалося завершити формування вертикалі органів охорони здоров’я.

До реалізації розпоряджень органів охорони здоров’я були залучені місцеві самоврядування – губернські, повітові земства, міські думи, у структурі яких продовжували діяти відповідні відділи та комітети, волосні зібрання. Значно складніше проходило становлення місцевих органів санітарії та соціального захисту. У частині губерній України свою діяльність продовжували губернські санітарні ради та їх виконавчі структури – санітарні бюро. Основне ж навантаження по реалізації урядової політики у сфері санітарії та опіки несли органи місцевого самоврядування. У дослідженні було спростовано твердження радянських дослідників про реакційність земських та міських управ у сфері охорони здоров’я та соціального захисту.

Урядовці МНЗтаДО, враховуючі нові реалії часу, розробили два Положення про створення власних місцевих органів санітарії та опіки. Ними мали стати губернські та повітові санітарні ради, а також ради опікування губернського повітового та волосного рівнів. На жаль, ці проекти, за винятком окремих губерній та повітів, лишилися нереалізованими.

Кадрові призначення у місцевих органах охорони здоров’я та опіки вирішувалися на користь професіоналів. Тому свою роботу, незалежно від політичних переконань продовжила плеяда діячів земської медицини.

Третій розділ – “Охорона здоров’я в Українській державі” – висвітлює діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських спілок, спрямовану на забезпечення медичного обслуговування населення, боротьбу з епідемічними захворюваннями, становлення судової медицини та медичної експертизи.

У роботі доведено, що в Україні протягом травня-грудня 1918 р. вдалося не лише призупинити скорочення мережі, а й відкрити низку нових медичних та фармацевтичних закладів. Були збережені і медичні навчальні заклади, розпочалося реформування фармацевтичної освіти.

На конкретних фактах діяльності лікарсько-акушерського персоналу аналізуються основні форми медичного обслуговування громадян: організація стаціонарного лікування та амбулаторного обстеження, проведення операцій, щеплень від інфекційних захворювань тощо. Спростовується твердження деяких дослідників про нездатність закладів охорони здоров’я Української держави забезпечити населення належною медичною допомогою. Окремо аналізується діяльність земських управ та міських дум, спрямована на збереження безкоштовної медицини для незаможного населення.

Завдяки співпраці органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на середину літа 1918 р. у 8 губерніях України було відкрито 25 санаторіїв на 5741 ліжко для оздоровлення колишніх військовополонених, які поверталися на батьківщину з концентраційних таборів держав Четверного союзу. Лише в санаторіях поблизу Одеси на початок липня лікувалися кілька сот покалічених і поранених воїнів. На Полтавщині, Харківщині, Київщині, Катеринославщині були створені спеціалізовані санаторії для лікування хворих на сухоти. Санаторно-курортний відділ медичного департаменту МНЗтаДО Гетьманату започаткував наукове дослідження лікувальних місцевостей України, складання відповідних карт та покажчиків, розбудови мережі курортів.

Якщо у розбудові та забезпеченні умов функціонування лікарень, амбулаторій, фельдшерських пунктів, санаторіїв, курортів основну роль за фінансової підтримки держави відіграли органи місцевого самоврядування, то фармацевтичні заклади відкривались переважно приватними власниками. МНЗтаДО свідомо пішло по шляху спрощення умов відкриття приватних аптечних закладів. Водночас, з метою врегулювання цінової політики на медикаменти, протягом весни – літа 1918 р. Міністерство зробило три спроби запровадити державні ціни на фармацевтичні товари – “аптечні такси”. На подолання спекуляції ліками і проти завищення цін були спрямовані й ревізії аптечних закладів фахівцями Міністерства та представниками місцевої влади. За їх результатами вживались відповідні запобіжні заходи щодо порушників.

Крім того, Міністерство доклало немало зусиль для створення власної хіміко-фармацевтичної промисловості. Залучивши приватний капітал, йому вдалося налагодити виробництво галенових препаратів у Києві, Харкові, Одесі. У Харкові розпочав роботу приватний хіміко-фармацевтичний інститут, який не лише випускав лікарські препарати, а й займався розробкою нових ліків на рослинній основі. Проблеми їх вирощування та заготівель стали предметом обговорення на спеціальній нараді, скликаній МНЗтаДО у жовтні 1918 р.

Одним з невідкладних завдань Міністерства стала боротьба з поширенням епідемій. Вона велась відповідно до планів, розроблених Міністерством та губернськими лікарськими управліннями (ГЛУ), земськими і міськими управами.

Зокрема, досить оперативно були відкриті інфекційні лікарні та, так звані, “заразні відділення” при медичних закладах на місцях. Лише в Херсонській губернії на серпень 1918 р. діяло 57 інфекційних лікарень на 648 ліжок. Значного поширення набула практика створення пересувних епідемічних загонів. Влітку 1918 р. 30 таких загонів діяли на Київщині, 20 – на Харківщині і т. п. До боротьби з інфекційними захворюваннями в містах залучались карети швидкої допомоги. Бактеріологічні інститути у Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові організували випуск вакцини для протиепідемічних щеплень. Серед населення