Внутрішня політика української держави у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 року)

В Українській державі було закладено підвалини вітчизняної судової медицини. З цією метою при Міністерстві було створено виділ судової медицини та медичної експертизи. Його фахівці розробили “Загальні тези про стан практичної судової медицини в Україні”, які визначили напрямки реформування галузі. До обговорення умов реорганізації судової медицини був залучений широкий лікарський загал. Для координації відповідних заходів у вересні 1918 р. при МНЗтаДО розпочала роботу Судово-медична рада. Серед інших, значну увагу вона приділяла проблемі підготовки фахівців необхідної кваліфікації. Вже восени 1918 р. урядовці МНЗтаДО розпочали підготовку до відкриття курсів підвищення кваліфікації судово-медичних експертів.

У розділі аналізуються також проблеми забезпечення належної матеріальної бази лікувальних закладів, покращення умов життя медичного персоналу, обмеження цін на медичні послуги, ліквідація спекуляції фармацевтичними препаратами, налагодження імпорту в Україну ліків з Німеччини та Австро-Угорщини. Не вдалося повністю ліквідувати поширення інфекційних та епідемічних захворювань.

У четвертому розділі – “Соціальний захист населення в Українській державі” – дається аналіз основних форм опікування соціально незахищених верств українського суспільства, головним чином, жертв Першої світової війни.

Відповідна допомога надавалася у дитячих притулках, притулках для покинутих дітей, для дітей військовополонених та загиблих воїнів, біженців, “хліборобських притулках” та колоніях для дітей із сільської місцевості, дитячих садках, закладах опіки дорослого населення, пристарілих, осіб з вадами розумового та фізичного розвитку, створених переважно органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями.

У липні 1918 р. департамент державного опікування МНЗтаДО розпочав передачу у відання міських та земських управ також притулків колишніх благодійних відомств Російської імперії, які в ході буремних подій кінця 1917 – початку 1918 рр. лишилися без засобів до існування.

З метою підтримки закладів опіки місцеві самоврядування відшукували додаткові джерела фінансування, проводячи з цією метою різноманітні благодійні акції: так звані “кухликові збори”, “дні синьої квітки” та ін. В результаті вдалося, в основному, зберегти їх мережу. Так на осінь 1918 р. лише опікою дітей переймалися: у Києві – 91, у Харківській губернії – 71, в Одесі – 16 притулків. У Волинській, Катеринославській, Київській, Харківській та Херсонській губерніях значного поширення набула патронажна система опіки дітей у сім’ях.

Незважаючи на складну внутрішню ситуацію, відсутність належних асигнувань, прогресивна громадськість Української держави надала допомогу голодуючим дітям Росії. З цією метою в різних містах країни були створені “Ліги порятунку дітей”, які займалися збором пожертв для них.

Однак ситуація з соціальним захистом найбільш знедолених категорій дітей та дорослого населення в закладах їх опіки залишилася край складною. Недостатність належного державного фінансування притулків привела до того, що вони хронічно потерпали від відсутності необхідних продуктів, одягу, палива, ліків тощо.

Українська держава започаткувала процес планомірного повернення до рідних домівок біженців з України. У травні – липні 1918 р. спільними зусиллями фахівців біженецького департаменту МВС, місцевих органів влади та самоврядувань, губернських нарад у справах біженців та інших було розроблено маршрути та періодичність їх руху. На створення умов для забезпечення біженців у дорозі з державного бюджету виділялось 13853 тис. крб. Завдяки цьому у стислі строки було відкрито санітарно-харчові пункти, табори для тимчасового та тривалого перебування біженців перед відправкою на батьківщину. Такі пункти в районі залізничних станцій Крути, Бахмач, Ворожба, Конотоп, Гомель щоденно могли обслуговувати гарячим харчуванням по 5 – 6 тис. чол., а табори у Гомелі та Рівному – по декілька десятків тисяч біженців. Як правило, в них надавалася також медична допомога. Держава опікувалась і облаштуванням тих громадян, які повернулися у колишні прифронтові Волинську та Подільську губернії. На їх потреби було виділено 2200 тис. крб.

Подібним чином було організовано також повернення в Україну значної кількості колишніх військовополонених з концентраційних таборів держав Четверного союзу.

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування спільно з комітетами увічних вояків розробили програму спеціальної допомоги інвалідів війни та колишніх полонених. За рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів вони отримували медичну та санаторну допомогу. Вже 13 червня 1918 р. з цією метою Рада Міністрів асигнувала МНЗтаДО 2 млн. крб. Державна підтримка дала можливість вже на осінь 1918 р. забронювати у медичних закладах України 20 тис. ліжок для лікування колишніх військовополонених, організувати масове виробництво протезів для інвалідів війни у Харкові, Києві, Полтаві, Катеринославі та ін. У багатьох населених пунктах України розпочали роботу різнофахові курси та майстерні для інвалідів. Для військових, які продовжували залишатися в полоні, була організована закупівля продовольства та предметів першої необхідності – уряд виділив для цього 1 млн. крб. Таким чином, Українська держава не залишилася байдужою до долі біженців та військовополонених.

У висновках підведено підсумки дослідження, подано практичні рекомендації стосовно втілення його результатів, сформульовано напрямки подальшої розробки теми.

За час гетьманування Павла Скоропадського охорона здоров’я та опікування соціально незахищених категорій населення були визнані одним з головних напрямків внутрішньої політики Української держави. Медичну та соціальну допомогу передбачалося надавати усім, хто її потребував, незалежно від класової, національної, релігійної та іншої приналежності. Соціально незахищені групи населення стали об’єктом підвищеної уваги держави.

Гетьманат прагнув централізувати