Висвітлення проблем історії церкви України-Русі (Православ'я давньоруського періоду) на сторінках журналу "Труды Киевской духовной академии"

Проблемними є й питання про шляхи формування давньоруської церковної організації. Хрестоматійна дискусія про початкову організацію давньоруської Церкви розглядала лише візантійську чи римську форми, а тому залишалися непоміченими вказівки літопису на реальний стан речей. Як показують сучасні дослідження, стійкість общини і общинного самоуправління передвизначила і стійкість традицій ранньої Церкви на Русі.

Ще одна концептуальна проблема становлення давньоруської церковної організації, на яку звертає увагу В. Калінніков, – це виникнення та діяльність давньоруських єпархій. На питання кількості давньоруських єпархій даються різні відповіді. В церковній історіографії ХІХ ст. панувала думка, що спочатку Церкву було поділено на шість єпархій.

На думку В. Каліннікова, діяльність єпископів на початкових етапах утвердження християнства на Русі мала виключно місіонерсько-просвітницький характер, і тому не випадково прив’язувалась до території. Коли євангелізація завершилась і був підготовлений грунт для створення постійних центрів релігійного життя – єпископських кафедр, давньоруська територія була поділена на єпархії.

Низка великих концептуально позначених статей в ТКДА присвячена важливій проблемі церковно-політичної діяльності давньоруського вищого духовенства, його ролі у суспільно-політичному житті. Дисертант зупиняється, зокрема, на працях Г. Маркевича та Ф Терновського. Автори вказують на те, що давньоруська Церква, прийнявши християнську віру з Візантії, запозичила в неї чин церковного богослужіння, закони та церковне управління, суд і разом з тим правила заміщення церковних посад. Хоча виборна система у Візантії, як зазначає Г. Маркевич, була сильно обмежена світською владою, тим не менше, принцип виборності утримувався, головним чином, на периферійних окраїнах імперії. Саме ці правила (Номоканон), як вважає автор, були прийняті для керівництва Руською Церквою і дали народу право брати участь в обранні священно- і церковнослужителів.

Щодо виборного начала, то воно, на думку Г. Маркевича, випливало безпосередньо із общинно-земського ладу слов’ян. Він зауважує, що юридичне становище ієрархів було різним, тому їх вплив та характер участі в громадсько-політичних справах також був неоднаковим. Соціальний статус ієрархів на окраїнних територіях Київської держави також був неоднозначним. З приводу цього Ф. Терновський пише, що владика вільного Новгорода брав набагато більшу участь у суспільних справах своєї пастви, ніж всі інші давньоруські архієреї разом узяті. Причина, на думку автора, полягає в тому, що у Новгородській землі 1156 р. була запроваджена система виборності ієрархів; з того часу почався період значної участі владик у суспільних справах, що тривав 325 років (1156-1480 рр.).

Проблемою церковно-політичної діяльності Церкви Київської Русі цікавився І. Малишевський, котрий вперше детально проаналізував питання найдавніших Київських церковних соборів. Передусім автор детально аналізує історію виникнення церковних соборів у давньоруській Церкві. Церковна традиція, як вважав І. Малишевський, приходить на Русь з Візантії, де з V ст. існували постійні єпископські собори, які збирались у столиці. Візантійська традиція помісних соборів і соборних нарад перейшла в давньоруську Церкву. Це були звичайні собори, на яких обирали єпископів згідно з церковними канонами. Крім звичайних соборів, у давньоруській Церкві практикувались надзвичайні екстраординарні церковні собори.

Отже, важливою ознакою наукових розробок, результати яких були представлені на сторінках ТКДА, було залучення якнайширшого спектру джерел, що випливає з ґрунтовної філологічної підготовки науковців; намагання проаналізувати події і явища комплексно, враховуючи геополітичні та культурно-історичні особливості тогочасної Західної та Східно-Центральної Європи, зіставлення моделей утвердження християнства і початкової організації Церкви у країнах, які були найближчими сусідами Русі-України; урахування існуючих на той час християнських ідеологій і аналіз шляхів їх проникнення на Русь.

У п’ятому розділі – “Храми і монастирі Києва у розбудові Давньоруської держави і Церкви” – на основі публікацій ТКДА відтворено історію формування мережі християнських святинь стародавнього Києва.

Ця давньоруська тематика приваблювала істориків різних поколінь, починаючи з “Синопсиса” Інокентія Гізеля і “Патерикона” Сильвестра Косова. Інтерес і увіковічнення історичної пам’яті про великокняжу епоху виявились у відбудові київських святинь митрополитом Петром Могилою. Але ґрунтовна наукова розробка цієї проблематики починається у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Доля київських святинь розглядається в окремих главах у монографіях митрополита Макарія і Є. Голубинського, присвячених історії Руської Церкви. Значна частина згаданого наукового матеріалу була представлена і на сторінках журналу ТКДА, оскільки це – наукове видання Київської духовної академії, у якій було створено кафедру Церковної археології та Церковно-Археологічний музей.

Далі проаналізовано висвітлення на сторінках ТКДА історії патрональних храмів давнього Києва.

Найгрунтовнішою розробкою даної проблеми донині залишається стаття Д. Слюсарева. Він першим, і на сьогодні єдиним з дослідників стародавнього Києва, розглянув історію київських святинь великокняжого періоду у контексті загальнодержавної історії, згрупувавши храми цього періоду за династичною приналежністю. Навіть до сьогодні історія цих патрональних храмів та монастирів не розглядалася під таким кутом зору. Неабиякий інтерес являє собою також дослідження П. Глазунова, де серед іншого знаходимо цікаву інформацію про перші патрональні храми Русі. Важливі відомості про патрональні храми стародавнього Києва містяться у ґрунтовному дослідженні М. Петрова “Историко-топографические очерки древнего Киева”; детальну історію Видубицького монастиря подає С. Голубєв.

Згадані автори акцентують у своїх публікаціях, що оскільки в епоху Володимира Великого і Ярослава Мудрого одним з найважливіших завдань церковної політики було утвердження авторитету нової віри,