Витоки та теоретичні засади ленінізму

 

Про Леніна написано і сказано так багато, що в потоці інформації давно змішалися правда і вигадка, легенди та анекдоти, вигадане і дійсне. Культ особистості Леніна, створений свого часу його соратниками, прихильниками для їх власної зручності і самозвеличення, залишився формально невизначеним. Ленін стоїть на політичному п'єдесталі, з якого, як виявилось не так то і легко його скинути.

Рисою характеру Леніна слід назвати прагнення до розколу. Нечисленність революціонерів, їх смертельний конфлікт з урядом, заслання, в'язниці та еміграція, здавалося повинні були слот цих людей, які ставили перед собою спільну мету: повалення самодержавства. Тим дивніше, що Ленін робить основою своєї тактики – організацію розколу всередині Російської соціал-демократичної робочої партії (РСДРП) [8, с. 4]. Ленін Володимир Ілліч (Ульянов) народився 10 (22) квітня у губернському місті Симбірську, в сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина. Сім’я в якій виховували революціонера складалася з інтелігенції. Батько Володимира Ілліча – Ілля Миколайович Ульянов був у той час інспектором, а потім директором народних училищ Симбірської губернії. Він походив з бідних міщан міста Астрахані. Його ж батько раніше був кріпаком-селянином. Мати Леніна – Марія Олександрівна була дочкою лікаря А. Д. Бланка. Родовід Ульянових складався з представників різних національних груп: євреїв, росіян, німців, шведів, чувашів, калмиків. Після смерті Ульянова Іллі Миколайовича голови сім’ї опікою сина зайнявся Федір Михайлович Керенський – друг сім’ї, директор гімназії де навчався молодший Ульянов. Настояв на тому, щоб вчителі виставили Володимиру в атестаті найвищі оцінки та йому було видано «Золоту медаль», що не відповідало реальним знанням та здібностям майбутнього «вождя революції». Також допоміг вступити до Казанського університету, незважаючи на те, що сам вступ був закритий Володимиру, як «політично неблагонадійному елементу», адже його старший брат був страчений за участь у плануванні вбивства царя Олександра ІІІ. Згодом був виключений за участь у студентському страйку.

За основу політичних поглядів стали твори К. Маркса. У 1895 Ленін за доручення петербурзьких марксистів виїхав у Швейцарію для встановлення зв’язків з групою «Визволення праці». За його ініціативою всі марксистські гуртки об’єдналися у організацію – петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу». «Союз боротьби» став зародком революційної партії, почав поєднання теорії соціалізму з практичним робітничим рухом [3, c. 106].

Діяльність Леніна у 90-х рр., його аналіз нових явищ у суспільному житті, в розвиткові капіталізму, висунуті ним положення про створення партії, виховання соратників і робітничих мас у революційному дусі – все це поклало початок ленінському етапові розвитку марксизму.

Партія створена Леніним не була суспільною організацією. Як тільки більшовики захопили владу після жовтневого перевороту, партія стала головним елементом новоствореної держави. Ленін хотів саме цього. Безмежна монополія і тотальна влада ордену, створеного лідером російської революції, могли розраховувати (і не без основи), що при низькому рівні політичної культури суспільства, слабкості демократичних традицій, збереженні царських поглядів у свідомості багатьох людей, партія має великі шанси стати осередком панівного стану людей. Про це відкрито не говорили, та було зрозуміло: не тільки класовий принцип визначав життя радянського суспільства, але й станово-партійний. Майже сім десятиліть симбіоз партії і держави, зцементований розчином бюрократії і догматизму, чіпко тримав у своїх обіймах гігантську країну. Режим тримався на людях, перетворених в люмпенів, величезної армії чиновництва і на спецслужбах [6, с. 16].

Його партія диктаторство як політичний феномен вважала фактором позитивним, якщо воно сприяло реалізації марксистських догм, справі революції. На засіданні Політбюро і Оргбюро ЦК 10 липня 1919, на якому був присутній і Ленін, було підтверджено положення про те, що «Риков призначений диктатором по військовому постачанні»7. Влада для Леніна це насамперед диктатура, диктаторство, диктатори. Але сам вождь не був диктатором в поширеному понятті цього слова. Ленін віддавав перевазі залишатися в тіні диктаторства, хоча в його руках була диктатура партії [6, с. 19].

Його «ленінізм» про який так трублять більшовицькі пропагандисти, є нічим іншим, як зручно замаскованою формою розперезаного російського імперіалізму.

Ленінізм – це продовження огидного царського імперіалізму з його «православієм, самодержавієм і народностью» очевидно тільки російською. Ленінізм це ніщо інше, як випробовування пропагандивно-теоретичної зброї зброї для обману і завоювання інших народів [2, с. 2]. C. Морозний висловився, що на той час 1950р. Москва стала новим Римом, яка хоче накинути ленінізм, як «найвище досягнення світової культури», не тільки Східній і Західній Європі, але й всьому світові.

Ленінізм – цю ідеологію російського імперіалізму хоче накинути світові народ, який по характеристиці самого Горського «ліниво і недбало лежав на своїй землі…, народ, що дойняв штуки жити навдивовижу по-жебрацьки серед казково багатої землі [5, с. 17].

Ленін був одним з тих азійських європейців, який знав, що в Росії марксистська теорія хіба чудом може здійснитись, що комунізм Маркса – це для Росії нездійсненна утопія. Але Ленін як ніхто вірив в особливу долю для Росії. Там, де душили українців, поляків, грузинів, вірмен, де топили лікарів, що приїздили на епідемії, де бабусі замовляли всі хвороби, де свистіла нагайка і по-поліцейським дільницям вибивали зуби, там запровадження соціалізму за приписами Маркса було нереальним, маячінням божевільного [2, с. 4]. То ж