Витоки та теоретичні засади ленінізму

Суспільний розподіл праці порушив цілісність суспільного інтересу, сприяв розподілу щодо самостійних інтересів і соціальних груп, відбувся процес класоутворення. У своїй основі процес класоутворення є процесом відчуження основних засобів виробництва від безпосередніх виробників, у результаті чого докорінно змінюється відношення однієї групи людей до іншої, а також відбуваються процеси відокремлення цих груп. Суб'єкт власності конституюється як клас, що протистоїть безпосереднім виробникам, відчуженим від засобів виробництва. Інтереси цих двох класів непримиренні, розпалюється класова боротьба. Щоб ці протиріччя і протилежні класи «не пожирали один одного в марній боротьбі», відзначав В. І. Ленін, виникає сила, що стоїть, очевидно, над суспільством – держава. Таким чином, унаслідок відчуження власності в процесі класоутворення соціальна влада також відчужується від суспільства і знаходить спосіб своєї реалізації в державі як формі відчуженої влади. у класовому суспільстві влада в її структурно-функціональному вимірі виражає політичні відносини, в інституціональному плані – влада є державою як публічно-владна форма організації класового суспільства. Класове розшарування зажадало наділення соціальних інститутів додатковими функціями, зокрема, уведення розпоряджень, що вимагають безумовного їм підпорядкування. Для цієї мети норм релігії, моралі, звичаїв і традицій виявилося недостатньо. Треба було формування інституціональних норм, тобто норм, що створюються особливими інститутами, які наділені на це особливими прерогативами. У випадку, коли таким складним типом соціального інституту виступає держава, нормативна діяльність реалізується у формі правової регламентації. Основним елементом правової системи є правові норми. Головна функція держави складається у формуванні такого соціального середовища, яке містило б у собі передумови розвитку пануючих виробничих відносин і самого класу власників. Марксизм стверджує, що організація суспільства у формі держави є інституціоналізація в політичній формі економічної могутності панівних класів, концентроване вираження цієї могутності і створення на його основі принципових умов існування даного способу виробництва [16, с. 113].

Сутність держави це – суспільний інститут, за допомогою якого економічно панівний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. На їх думку, будь-яка експлуататорська держава «в усі типові періоди є державою виключно пануючого класу і у всіх випадках залишається, власне кажучи, машиною для придушення пригнобленого, експлуатованого класу». Вона виступає як політична організація панівних класів, що служить для утримання в покорі експлуатованої більшості. Така сутність держави зберігається у всіх історичних типів державності – рабовласницької, феодальної, капіталістичної.

Сучасна держава, писав Маркс у «Капіталі», – «сукупний капіталіст загальних справ». Або: «Сучасна державна влада – це тільки комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії». К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що капіталізм вже в середині XIX ст. став гальмом суспільного розвитку, громадянського суспільства. Силою, здатною вирішити протиріччя між зростаючими продуктивними силами і гальмуючими їх зріст капіталістичними відносинами, вони вважали пролетаріат. Він «за допомогою насильницького повалення буржуазії» здійснить всесвітню комуністичну революцію, побудує нове, прогресивне суспільство без класів і політичної влади. «Першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату в панівний клас, завоювання демократії». Пролетаріат, вказували основоположники марксизму, використає своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках пролетарської держави, як можна швидше збільшити суму продуктивних сил, що уможливить перехід до безкласового, комуністичного суспільства. Диктатура пролетаріату – вищий тип демократії, яка виражає інтереси і спирається на підтримку величезної більшості народу [14, с. 306].

Ленін «відкрив» марксизм як символ і Біблію звільнення людей від експлуатації людини людиною і схиляння перед соціальною справедливістю. Однак, ще на самому початку, коли молодий Ульянов розглядав в туманному серпанку цілий континент марксизму, він більше думав про владу на цьому материку, ніж про свободу від неї [6, с. 84]. Ленін заявляв: «Усі колишні революції удосконалили державну машину, а її треба розбити, зламати. Цей висновок є головне, основне у вченні марксизму про державу» [14].

 

 

До появи марксистських груп революційну роботу в Росії вели народники, які були противниками марксизму. Перша російська марксистська група з'явилася в 1883 році. Це була група «Звільнення праці», організована Г. В. Плехановим за кордоном, у Женеві, куди він змушений був виїхати від переслідувань царського уряду за революційну діяльність. Плеханов сам був перед цим народником. Та познайомившись в еміграці з марксизмом, він порвав з народництвом і став видатним пропагандистом марксизму. Група «Звільнення праці» виконала велику роботу з поширення марксизму в Росії. Вона переклала на російську мову роботи Маркса й Енгельса: «Маніфест комуністичної партії», «Наймана праця і капітал», «Розвиток соціалізму від утопії до науки» та інші, надрукувала їх за кордоном і стала таємно поширювати в Росії.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас,