Витоки та теоретичні засади ленінізму

 

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – політик, філософ, що сприйняв марксизм у науково-раціональній, об’єктивній формі та поєднав його з російською месіанською ідеєю. Ленін є ідеологом та організатором соціалістичної революції та соціалістичної держави. Ленін виходить з того, що філософія (у її марксистському варіанті) являє собою методологічну та світоглядну основу революційної практики пригнічених класів (перед усім пролетаріату). Відношення до діяльності та творчості Леніна є не одностайним. Ленін опублікував безліч робіт самого різного жанру з питань політики, влади, держави. Перерахувати їх все немає практичної можливості. Але не можна не назвати такі з них, як «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916), «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917), «Пролетарська революція і ренегат Каутський» (1918), «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» (1920) [18, с. 248]. Ленін залишив для дослідників фантастично величезний документальний матеріал, який до недавнього часу строго, жорстко регламентувався для використання. Дивовижна річ: самим вождем і про нього написані тисячі томів книг: монографій, спогадів, досліджень всіляких збірників. Але читало їх в СРСР вражаюче мало людей. Основна маса ленінських документів цікавила тільки фахівців пропаганди. Але оскільки інша духовна, ідейна їжа була заборонена, Система впродовж десятиліть за допомогою ленінського спадщини формувала елементарно мислячих в політиці людей.

Ленін сам не видавав своїх творів. Це робили його послідовники і шанувальники. Ми ні коли не дізнаємося скільки випадкового сміття вони туди помістили! Дріб'язкові записки, нотатки на полях, підкреслення, начерки планів... Ленінські документи шукали, збирали цілі десятиліття, виплачуючи за кордоном великі суми золотом, шедеврами живопису за окремі листи, книги з ленінськими позначками, його побутові та особисті записи. За кордон відряджалися цілі «експедиції» з пошуку ленінських документів[19, с. 30-31].

Розгляд комплексу поглядів В. Леніна на державу і владу потрібно починати з питання про класову природу держави. Саме цьому питанню і присвячений перший параграф першої частини праці «Держава і революція» [22], де він підкреслює, що невід’ємною рисою такого соціального інституту, як держава є особлива класовість. Вона властива державі з ряду «об’єктивних» причин. Перша з них – втілення у державі антагонізму класів, що розкололо суспільство від часу утворення в ньому приватної власності і суспільних груп із суперечливими економічними інтересами. Найважливішим моментом, на думку В. Леніна, є той факт що, держава є продуктом і проявом класової непримиренності. Друга причина, під впливом якої держава є за своєю суттю класовим творінням, – це комплектування апарату держави (і насамперед верхніх ешелонів державної влади) особами із середовища панівного класу. Водночас В. Ленін зазначав, що зовсім не весь державний апарат заповнили одні тільки вихідці з цього класу. Склад адміністрації російського самодержавства служив прикладом того, що бюрократія могла рекрутуватися також із інших соціальних верств [21, с. 282-283]. Третьою причиною, яка робить державу, за В. Леніним, організацією наскрізь класовою (пануючого класу), є здійснення державною машиною політики, вигідної, головним чином, для пануючого класу, яка відповідає його корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам. В. Ленін не відкидав і те, що ця державна машина виконувала і національні завдання, спрямовані на забезпечення добробуту всього населення, але вважав це не суттєвим, чимось другорядним, нетиповим для держави [4, с. 318].

Зворотний бік марксистсько-ленінської трактування сутності держави як класової диктатури – це сприйняття і оцінка демократії, свободи, права, принципів гуманізму, зокрема склалися в досоціалістичну епоху, як малозначних компонентів суспільно-політичного життя. З точки зору Леніна, майже все, на що вони здатні – бути провідниками диктатури класу, прикривати її зовні привабливими атрибутами і тим самим вводити в оману трудящих, народні маси, ховаючи від них гнобительський характер держави. Різні демократично-правові інститути та норми гідні викриття і заперечення. В кращому випадку деякі з них (скажімо, парламентаризм) слід намагатися використовувати в боротьбі проти диктатури панівного класу [20, с. 482].

Характеризуючи сутність царського державного апарату, В. Ленін зазначав, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом – диктатурою пролетаріату, що є необхідною умовою придушення опору поваленого класу багатіїв, У праці «Держава і революція» [22] він надав розробку ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавчо закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу – армію, поліцію, тюрми. В. Ленін визначив функції держави, як-от: придушення опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальнонародної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни праці та ін. [18, с. 221].

Держава, за Леніним, – продукт непримиренності класових протиріч. «Держава виникає там, тоді й остільки, де, коли й оскільки класові протиріччя об’єктивно не можуть бути примирені». Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконив це гноблення. Держава є особлива організація сили, машина для підтримки панування одного класу над іншим. Це панування не може обходитися без насильства. Таким чином, для Леніна є малозначними об’єктивні потреби суспільства в державі, у вирішенні загальнонаціональних, соціальних завдань.