Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Визначальні риси та характеристики творчого методу Вільяма Шекспіра у його трагедіях "Гамлет, принц датський" та "Король Лір"

Предмет: 
Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
29
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Вступ
 
Актуальність обраної теми полягає в тому, що В. Шекспір у своїх творах підіймає вічні теми та є свого роду новатором та зачинателем ренесансного реалізму, завдяки чому зробив великий вклад у світову літературу. Творчий метод ренесансного реалізму має свої певні особливості, знання яких стануть у пригоді майбутнім перекладачам, для адекватного перекладу художніх текстів.
Протягом століть життя та творчість Вільяма Шекспіра досліджувалися багатьма зарубіжними та українськими вченими-літературознавцями та мовознавцями. Олександр Анікст досліджував життя та творчість Шекспіра. Результати його досліджень висвітлені у працях: «Шекспір» (1964), «Трагедія Шекспіра «Гамлет»« (1986), «Шекспір. Ремесло драматурга» (1974). Також, дослідженнями схожих тем займалися такі українські та російські літературознавці, як: Йосип Дубашинський «Вільям Шекспір» (1965), Леонід Пінський «Шекспір. Основні задачі драматургії» (1966), Михайло Морозов «Мова та стиль Шекспіра» (1954). Також, його творчістю та проблематикою творів цікавилися Іван Анісімов, Віссаріон Бєлінський, а серед українських письменників йому приділяли увагу такі відомі діячі, як: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов. В Україні був захищений ряд дисертацій, а саме: «Типологічні зв'язки між художнім методом Вільяма Шекспіра та діалектичним вченням доби Відродження» (Селезінка І. О. та Селезінка О. М.), ««Гамлет» Вільяма Шекспіра як метатекст пізнього ренесансу та його літературні проекції» (Лазаренко Д. М., кандидат філологічних наук), «Концептуальний простір трагічного в п'єсах Шекспіра: поетико-когнітивний аналіз» (Ніконова В. Г., доктор філологічних наук). У сучасній Україні про Шекспіра пишеться багато праць, однак, здебільшого вони присвячені: 1) методиці викладання п'єс в школах та вишах, 2) проблемам перекладу, 3) розвідкам з української шекспіріани. Більш узагальнюючий характер носять публікації таких дослідників, як С. Ватченко, А. Вітченко, М. Кремер, Є. Млиновський, Н. Тарасова.
Отже, творчість Вільяма Шекспіра залишається об'єктом розгляду зарубіжних та українських дослідників.
Об'єктом дослідження є трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц датський» та «Король Лір».
Предметом дослідження є визначальні риси та характеристики творчого методу Вільяма Шекспіра у його трагедіях «Гамлет, принц датський» та «Король Лір».
Мета даного дослідження полягає в тому, щоб виявити особливості творчого методу Вільяма Шекспіра на матеріалі його трагедій «Гамлет, принц датський» та «Король Лір».
Завдання дослідження полягають в тому, щоб:
Проаналізувати поняття творчого методу, його класифікацію та характеристики.
З'ясувати особливості творчого методу ренесансного реалізму.
Дослідити особливості творчого методу у трагедіях Вільяма Шекспіра на матеріалі його творів «Гамлет, принц датський» та «Король Лір».
Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети і завдань використано ряд методів теоретичного рівня, а саме: синтез, індукцію, дедукцію, системний аналіз, текстуальний аналіз. Ці методи були використані для того, щоб виокремити особливості творчого методу Вільяма Шекспіра і дослідити як він використовує їх у своїй творчості.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для розробки курсів лекцій з зарубіжної літератури, спецкурсів, семінарів та методичних посібників. Також, цей матеріал може бути використаний при написанні курсових або дипломних робіт з зарубіжної літератури, стосовно творчості Вільяма Шекспіра.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів та загальних висновків і її обсяг складає 31 сторінок, 2-ох додатків. Список використаних джерел складається з 17 найменувань.
 
РОЗДІЛ І. ТВОРЧИЙ МЕТОД ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА КАТЕГОРІЯ
 
1.1 Поняття творчого методу, його види
 
Творчий (художній) метод (грець. methodos – шлях дослідження) – зумовлений закономірностями раціональний спосіб осягнення та перетворення дійсності засобами мистецтва. Цей метод добре відомий з античної доби, зокрема у вигляді арістотелівської концепції мімезису, використовуваний передусім митцями раціоналістичних уподобань. Основна категорія радянського літературознавства, яке розглядало творчий процес не за його іманентною основою, а за спрощено міметичною схемою: відбір життєвих явищ, їх типізація та узагальнення, ідейно-естетичне оцінювання з позицій ідеологічних настанов, «добір» необхідних зображально-виражальних засобів задля зображення дійсності у художніх образах. Естетичний принцип витіснявся проблемою відображення та пізнання світу, з якою ототожнювався літературний твір, вимогою аналізу його за позалітературними, ідеологічними та соціологічними критеріями. Розмаїтий літературний процес розмежовувався на два антихудожні, класові річища – «буржуазне», приречене на осудження, та «соціалістичне», коли письменник до зображувальної дійсності додає сподіване, сприяючи цим немовби «збудженню революційного ставлення» до неї. Часто поняття «метод», аби надати йому вигляду життєвої повноти, ототожнювали з напрямом як відносно стійким і повторюваним у певний період історико-літературного руху чинником. Однак художній метод, попри його догматичне смислове знецінення, має право на існування у своєму адекватному значенні, будучи способом художнього осмислення дійсності, притаманним і творчості окремого автора, і стильовій тенденції, і літературному напряму [5, с. 716-717].
В. Лесин і О. Пулинець під творчим методом розуміють «сукупність основних принципів художнього відбору жиги них явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва». «Одні вчені, – зауважує Ю. Борєв, – визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі – як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності; треті – як систему світоглядних спрямовуючих творчості» [12].
«Категорію художнього методу, – зазначає Є. Васильєв, – необхідно сприймати не догматично та абстрактно... Художній метод -... живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літературному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника» [12].
Можна виділити такі художні методи, як: барокко, сентименталізм, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм. Реалізм – художній метод Шекспіра, Сервантеса, Дефо, Діккенса та ін [12].
Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – ідейно-художній напрям у літературі і мистецтві ХІХ ст. з 30-х років набуває розвитку у Франції, а потім в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для реалізму є проблема взаємин людини та середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на передній план в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання. Визначальними для реалізму були прагнення до об'єктивності та безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів, переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як поступального розвитку, правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, драматизація як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозорих жанрів у літературі (повість) тощо. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних наук [5, c. 573-574].
Як сформований літературний напрямок, реалізм виник лише в 30-ті роки ХІХ століття, маючи конкретну естетичну програму та широку спільність митців. Реалізму притаманні такі риси: 1) всеохоплюваність та многогранність; 2) психологічний та соціальний детермінізм; 3) історичний погляд на життя [14].
Центральною проблемою реалізму вважається співвідношення правдоподібності та художньої правди. Правдоподібність та правдоподібне відображення життя дуже важливе для реалістів, але художня правда визначається не правдоподібністю, а вірністю в осягненні та передачі суті життя і значущістю ідей, які висловлені письменником [7].
Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню (Ренесансу), але не було його запереченням. Художній системі бароко властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література періоду бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму та емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору [5, c. 78].
Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базі-ле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна) [12].
Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від sentiment – почуття, чуттєвість) – напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Цей напрям отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768), невдовзі запанував в інших жанрах, таких як: епістолярний роман, мелодрама, пастораль тощо. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Сентименталізм як напрям слід відмежовувати від сентиментальності як пафосу, що була притаманна письменникам різних епох [5, c. 618-619].
Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона («Памела», «Клариса»), О. Ґолдеміта («Векфільський священик»), Л. Стерна («Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Ф. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шиллера («Розбійники») в Німеччині; Ж. Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця») у Франції; М. Карамзіна («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радіщева («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії [11].
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досяг у Франції у XVIІ ст. Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався на філософію раціоналізму. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги та смаки вищої суспільної верстви населення. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження [5, c. 344-345].
Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше – просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші [4].
Романтизм (франц. romantisme) – напрям у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIІІ ст. в Німеччині, Англії й Франції, на початку ХІХ ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної та Південної Америки. У XVIІІ ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах, а не в житті. На межі XVIІІ – ХІХ ст. термін «романтизм» означав новий літературний напрям, який був протилежним до класицизму. Визначальними рисами романтизму стали заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, виправдання особистості, неприйняття буденності та звеличення «життя духу», культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Заслуга романтизму полягає у розвитку жанрів історичного роману та драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лірична поезія та лірична пісня [5, c. 600-602].
Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж. Г. Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В. Скотта, у Німеччині – майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне [10].
Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть у Франції – Віктор Гюго, Ж. Санд, О. Дюма; у Польщі –
А. Міцкевич, Юліум Словацький, в Угорщині – Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює живопис, музику, театр [10].
Модернізм (франц. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив властиву йому творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну у ірраціональну сутність буття, власне, спирався на засадничі аспекти «філософії життя». Модернізм, як конкретно-історичне явище, виник у Франції та невдовзі поширився у європейських літературах [5, c. 457-460].
Представники: Дж. Джойс і В. Вулф, О. Гакслі і Р. Музіль, Г. Е. Носсак і X. Кортасар, Φ. Дюрренматт і X. Л. Борхес [6].
Отже, творчий метод – це сукупність принципів художнього пізнання та образного відтворення світу. Він включає в себе принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови образів. Має певне розгалуження на напрями, які, в свою чергу, мають свої особливості та представників, майже, в усьому світі.
 
1.2 Характерні риси ренесансного реалізму
 
Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Сам термін «ренесансний реалізм» був взятий літературознавцями з тією метою, щоб відмітити саме ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесена ні до класицизму, ні до бароко і прямо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження. Більше того, умовний характер мав сам термін «реалізм», адже у творах письменників, яких ми відносимо до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у формуванні реалізму в цілому. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, витонченим складом. Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас. Письменники-представники напряму ренесансного реалізму – спеціально і усвідомлено вибирали «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим» [2, c. 26-27].
Визначними представниками ренесансного реалізму є Лопе де Вега, Тірсо де Моліна та Вільям Шекспір.
Плідність роботи Лопе де Веги була по-справжньому феноменальною. Йому належать більше ніж півтори тисячі п'єс, і всі вони написані віршами, – рекорд, здається, ніким не побитий. Ні над жодною зі своїх п'єс Лопе не працював більше трьох днів, а більшість писав протягом 24 годин. Сам драматург зізнавався, що «більше сотні п'єс за 24 години від Муз переходили до підмостків» [2, c. 37].
Характерним жанром реалістичної літератури раннього Відродження – не зважаючи на лірику – була, починаючи с «Декамерона» Боккаччо, новела. Вже пізнє Відродження знайшло себе в більш яскравому прояві художнього відображення в англійській драмі кінця XVI – початку XVII століття, особливо в трагедії Шекспіра та романі Сервантеса [9, с. 13].
Історична своєрідність реалізму Відродження та його еволюція ясніше всього розкривається на аналізі найвищих його досягнень. Крізь всю літературу епохи Відродження проходить концепція людини, як істоти самодіяльної з прекрасними від природи даними, яка через це, в релігіозних а бо станових обмеженнях, не потребує поетизації вільної людини [9, с. 21]
Особливості ренесансного реалізму:
Увага до матеріально-чуттєвої сторони життя, світу (реабілітація матерії і плоті) ;
Увага до людської особистості. Людина виступає носієм певного ідеалу (а) багатогранність художнього образу (образу притаманні найрізноманітніші риси) б) динаміка і еволюція художнього образу в) титанізм художнього образу) ;
Широта охоплення дійсності в художніх творах (людину показують в світі, в усіх сферах діяльності) ;
Включення людини в природу. Мистецтво поетичного пейзажу і мистецтво поетичного портрету;
Образотворча роль мови. Мова індивідуалізує образ: невідповідність мови героя мові навколишнього світу;
Величезний позитивний пафос творів, оптимізм, породжений вірою в людину [8].
Кожна з країн Західної Європи зробила свій внесок у розвиток гуманістичної літератури. Головним стилем став гуманістичний, або антропоцентричний, реалізм, в основі якого було відродження вчення Ісуса Христа та християнської людинолюбної моралі та гуманістичної філософії Ренесансу:
герої творів чесні, правдиві, щирі, вірні в дружбі, готові прийти на допомогу ближньому;
характеристики героїв багатогранні;
теми ренесансного реалізму – кохання й дружба, милосердя і допомога в біді, боротьба зі злом;
критика негативних явищ феодального життя, викриття гріховності різних прошарків суспільства – жадоби до грошей міщан, розбещення дворянства, жорстокості лихварів, тиранства королів, невігластво вчителів;
збагачення скриньки художньо-поетичних засобів за рахунок народних жанрів [3, c. 33-34].
Через усю літературу проходила концепція людини як істоти самодіяльної, з чудовими природними властивостями, яка не потребувала релігійних і станових обмежень. З'являються нові, гуманістичні теорії виховання людини. У середні віки вважалося, що педагогічна мудрість містилася у текстах Біблії, оскільки церква готувала людину для потойбічного існування. Гуманісти ж перші замислилися над тим, як підготувати людину до повноцінного, активного і діяльного життя на землі. Предтечі Відродження та європейського гуманізму став великий поет Середньовіччя Данте Аліг'єрі, а найвагомішими письменниками першого етапу були – італійці Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо, французи Франсуа Рабле і П'єр Ронсар, німець Себастьян Брант і нідерландець Еразм Роттердамський. До другого етапу доби пізнього Відродження належала творчість англійського письменника Вільяма Шекспіра, іспанця Мігеля Сервантеса [3, c. 35].
Отже, ренесансний реалізм характеризується надмірною увагою до життя та становища людини у суспільстві, а також, суттєвою відмінністю від інших напрямів того часу. Твори реалізму показують нам правдивий та конкретно-історичний перебіг подій, проблеми розв'язуються на основі загальнолюдських цінностей, а також, твори реалізму мають вільну та легку побудову.
 
Висновки до першого розділу
 
Отже, під творчим методом розуміють спосіб осягнення та перетворення дійсності, за допомогою художніх засобів.
Основними творчими методами є: барокко, сентименталізм, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм.
Характерними особливостями ренесансного реалізму є:
увага до чуттєвої сторони життя;
увага до людської особистості;
величезний пафос;
широта охоплення дійсності;
оптимізм.
Його представники: Лопе де Вега, Тірсо де Моліно, Вільям Шекспір,
 
РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОГО МЕТОДУ ШЕКСПІРА У ТРАГЕДІЯХ «ГАМЛЕТ» ТА «КОРОЛЬ ЛІР»
 
2.1 Особливості творчого методу Шекспіра у трагедії «Гамлет»
 
Саме другий період творчості Шекспіра збігається з поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. Уже на рубежі XVI-XVII ст. політика королівської влади набувала відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося, зростала пауперизація; пуританська буржуазія, набираючи все більшої сили, відверто вороже ставилася до гуманізму. З усією виразністю проявилась невідповідність відносин, що склалися в дійсності, гуманістичним ідеалам. Віра в їхню реальність, яка живила гуманістичну думку, похитнулася. Все це позначилося і на духовному розвитку Шекспіра, зумовило зміни в його умонастрої та творчості. Драматург заглибився в аналіз трагічних суперечностей у людському житті і творив переважно в жанрі трагедії. Три комедії, написані в цей час, позначені трагічним світосприйняттям. Проте зосередженість на трагічних проблемах життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ [16].
У трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. У розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень. Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності. Характерною жанровою особливістю шекспірівської трагедії, як зазначав К. Маркс, є «химерна мішанина високого і низького, страшного і смішного, героїчного і блазенського». З цим пов'язане і властиве трагедіям Шекспіра вільне змішання стилів, чергування віршової і прозової мови [16].
Трагедія Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц датський» вважається найбільш відомою серед усіх п'єс, написаних видатним англійським драматургом. Багато авторитетних оцінювачів мистецтва вважають, що цей твір переповнений глибиною почуттів та відносять його до найвеличніших філософських трагедій. Ця трагедія стосується найважливіших питань життя та смерті, які просто не можуть не хвилювати жодну людину. Також, у творі висвітлені гострі моральні проблеми, які несуть зовсім не відволікаючий характер. Сила цієї трагедії підтверджується не тільки популярністю серед читачів, а й тим, що вже протягом чотирьох століть вона займає одне з перших місць серед театральних постановок в усьому світі [1, c. 5].
Найбільш привабливим у трагедії є образ головного героя. Для того, щоб розуміти Гамлета та співчувати йому, людина повинна опинитися в схожій життєвій ситуації [1, c. 6].
Гамлет став улюбленим героєм, коли почала широко розповсюджуватися романтична чуттєвість. Голова французьких романтиків Віктор Гюго писав у своїй книзі «Вільям Шекспір»: «На наш погляд, «Гамлет» – найголовніше творіння Шекспіра. Жоден образ, створений поетом, не тривожить та не хвилює нас такою ж мірою. Бувають, навіть, часи, коли ми в своїй крові відчуваємо його лихоманку. Той чудернацький світ, у якому він живе, – і, нарешті, наш світ. Він – та дивна людина, якою ми усі можемо стати за певного збігу обставин. Він втілює невдоволеність душі життям, де немає необхідної для неї гармонії». Навколо трагедії зібралося багато питань та існують різні способи тлумачення її смислу [1, c. 7].
Першою помітною відмінністю «Гамлета» від драм полягає в тому, що дана п'єса написана віршованою формою. «Гамлет» – поетична драма в повному сенсі слова. В основі цієї трагедії лежить поетичний погляд на світ. Природа також вбачається героям у поетичному світі [1, c. 28]. Для поетичного погляду світ приховує багато таємного та фантастичного, тому твір і починається з незвичайного. З'являється Привид, котрий визиває хвилювання у помітивших його вартових, але один з них, Марцелл, каже:
Наш привид щез, лише запіяв півень. І, кажуть, справді перед тими днями, Коли справляється Різдво Христове, Співець світанку піє всеньку ніч; Ніякий, кажуть, дух тоді блукати Не зважиться, планети зла не коять, Не згубить мавка, відьма не вчаклує - Такий той час священний і спасенний [цит. за 1, с. 28].
Саме в такому світі живе Датський принц. У ньому вірять в привидів, духів, чаклунство та в те, що планети мають безпосередній вплив на долі людей [1, c. 28].
Та справа, все ж таки, не в тому, що трагедія Шекспіра написана віршами, а власне, в погляді на світ, для якого чудесне та неземне було природнім [1, c. 30].
Хоча п'єси Шекспіра відносяться до драми, вони включають в себе також значні елементи епосу та лірики. Можна відмітити, що п'єса Шекспіра є інсценованою розповіддю, або навіть більше, оповідання, розказане декількома діючими особами. Таким є, зокрема, оповідання про Гамлета. Окрім того п'єса має епічну, оповідальну основу. Велике значення у трагедії відіграють монологи Гамлета. В них він виражає свою тугу, відчай, сумніви, помисли, душевний стан, а тобто, все, що звичайно становить зміст ліричних оповідань [1, c. 30].
Головний герой бориться з ворогом, котрий сильніше нього, завдяки владі, якою він володіє. Більш того, Гамлет бориться з ним наодинці проти всіх інших, та надає його фігурі героїчний вигляд [1, c. 31].
«Гамлет» не просто драма, а найвищий її вид – трагедія. Боротьба героя завершується його загибеллю, і як в кожній істинній трагедії, його моральним торжеством [1, c. 31].
«Гамлет» Шекспіра, таким чином, всеосяжний поетичний твір, який поєднує в собі епос, лірику та власне драму [1, c. 31].
В цьому творі Шекспір створив концентровану картину цілої держави. Діючі особи трагедії – це представники всієї нації, всіх її станів. Головні події відбуваються у двох сім'ях – у царській сім'ї та в сім'ї міністра Полонія, але «Гамлет» не є сімейною трагедією [1, c. 32].
Також, давно було помічено – і відразу це вважалося мало не найбільшою вадою Шекспіра, а потім визнали як одне з його найкращих досягнень – поєднання трагічного з комічним у трагедіях. Зазвичай, у Шекспіра носіями комічного є персонажі низького звання та блазні. Але в «Гамлеті» немає такого блазня. Хоча, є третьорядні комічні фігури Озрика та другого дворянина на початку другої сцени п'ятого акту. Комічним, також, є Полоній [1, c. 34].
Серйозне та смішне перемежовується в «Гамлеті», а іноді, навіть, зливається. Шекспір будує дію так, що трагічна напруженість змінюється спокійними та несмішливими сценами [1, c. 34].
Те, що серйозне перемежовується смішним, трагічне – комічним, піднесене – повсякденним та ницим, створює враження справжньої життєвості дій його п'єс [1, c. 34].
Найбільшу складність для сучасного читача представляє мова, якою спілкуються діючі особи Шекспіра. У реалістичній драмі нашого часу персонажі спілкуються відповідно до свого характеру – темпераментно або стримано, відверто або хитруючи, красномовно або недорікувато [1, c. 34].
У п'єсах Шекспіра рідко зустрічається вимова, яка властива драмі нашого часу. Але Шекспір, надав багатьом поетичними промовам персонажей «Гамлета» таку життєву тональність, що іноді, навіть, не відчувається їх штучність [1, c. 35].
Час, коли жив Шекспір, був перехідним не тільки в соціальному відношенні, усе життя та культура його часу несуть у собі печать змін, старе ладнає з новим, і це стає помітним, також, у поезії. У «Гамлеті» читач стикається з цим постійно. Уміння читати трагедію включає в себе можливість розрізняти окремі частини, котрі створюють різноманітний сплав величного твору [1, c. 37].
Зміст «Гамлета», а також ідейні та психологічні проблеми, котрі випливають з нього, завжди настільки захоплювали критику, що художня сторона трагедії отримувала значно менше висвітлення. Велика кількість читачів і зараз вважає всі події, які відбуваються у трагедії, цілком очевидними. Це пов'язано з глибоко вкоріненим представленням про твір Шекспіра як «документ», який відображає дійсність обставин. І часто забувають про те, що зміст «Гамлета» побудовано автором за певними законами та прийомами драматургії [1, c. 42].
Шекспір був майстром багатопланової композиції, завдяки якій п'єса мала декілька самостійних ліній подій, котрі перетиналися між собою [1, c. 46].
Дії в п'єсах Шекспіра органічно поєднуються з поетичною промовою, і важливо не тільки те, що говорять персонажі, а й те, як вони виражають свої думки, почуття, наміри та побоювання. Англійська дослідниця Керолайн Спенджер знайшла у «Гамлеті» образні лейтмотиви, котрі проходять крізь весь твір; вони звучать і в промовах героя, і у висловлюваннях інших персонажей, створюючи при цьому певну атмосферу [1, c. 49].
Як показала Керолайн Спенджер, у «Гамлеті» переважає кількість образів пов'язаних з хворобою та тілесними недугами; образ виразки позначає весь стан Данії. Гниття, розкладання, розпад в різних формах відображені в образах, які пронизують промови діючих особ [цит. за 1, с. 49].
Спостереження Керолайн Спенджер щодо насиченості трагедії образами хвороби та розкладання залишається в цілому вірним, так само вірно, як і те, що тема смерті займає надзвичайно велике місце у трагедії – як у дії, протягом якої помирають усі головні дійові особи, так і в думках героя [цит. за 1, с. 50].
Отже, у трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» можна виокремити чіткі риси реалізму, а саме: правдиве зображення типових подій і характерів, у типових обставинах, ототожнення психіки та свідомості, вільна побудова твору, вчинки та характер героя пояснюються його повсякденним життям та розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
 
2.2 Ознаки творчого методу ренесансного реалізму у трагедії «Король Лір»
 
Відмінність «Короля Ліра» від «Гамлета» відзначається тим, що у цій п'єсі вже не один герой, а ціла група персонажів відчуває, що «століття розхиталося», порушивши цим усі встановлені форми зв'язку між людьми. І саме завдяки цьому, постановка соціальних питань у цій п'єсі займає більш значуще місце, ніж у «Гамлеті». В основі п'єси лежить теза про те, що відбувається зіткнення двох груп персонажів, а саме: соціальних та історичних, які керуються застарілими принципами феодального суспільства, і які є представниками та прибічниками нової буржуазної ідеології. Описуючи розвиток боротьби між цими персонажами, сам Шекспір не приймає позицію когось із них. Як було зазначено вченими, у перших трьох актах п'єси перед нами постає світ, у якому руйнуються старі порядки, «нові люди» проявляють безпринциповість, та обидві групи персонажей є нелюдськими [13].
Для того, щоб Лір міг краще сприймати ідеали гуманістичної дійсності, йому довелося пройти через страшне чистилище, котре звільнило його від минулих переконань та відкрило його душу для більш гуманістичних почуттів та думок. І, до речі, це чистилище, не вважається ані суб'єктивним, ані містичним. Одним із найважливіших його елементів – є зіткнення Ліра з невідомими для нього аспектами дійсності [13].
Остання сцена «Короля Ліра» демонструє те, що в цій трагедії Шекспір не зміг дати остаточну відповідь на всі хвилюючі його запитання. Але, тим не менш, кінцівка «Короля Ліра» витримана в більш оптимістичних тонах, ніж гамлетівська [13].
Серед чотирьох величних героїв Шекспіра, найбільше враження на читача справляє саме Лір. Він вважається найдинамічнішим з поміж персонажів Шекспіра та найбільш пов'язаний із зовнішніми обставинами. Покладена на нього думка: «Буття визначає свідомість», – підтверджується усією його долею, наче саме це брав собі за мету Шекспір, і саме це намагався проілюструвати, створюючи цю п'єсу [13].
У трагедії «Король Лір» розуміння людини формується не абстрактно, а в запеклій боротьбі та великих стражданнях. Лір помічає поділ людей у суспільстві та саме через це, одних він засуджує, а інших підтримує та співчуває їм. До таких висновків Лір приходить пройшовши крізь жахливі та тяжкі випробування, після розриву зі старим феодальним світом, на вершину якого він підіймався, та в результаті абсолютного несприйняття нових відносин між людьми у суспільстві. На відміну від Гамлета Лір не має жодних сумнівів у своїх діях. Він жодного разу не замислювався над тим, який шлях йому краще обрати: боротися або скоритися. Та все ж таки, все, що побачив і пережив Лір змусило його по-іншому ставитися до людей та по-іншому побачити світ [13].
У трагедії Шекспіра „Король Лір” наведено образ людини, яка осліплена феодальними традиціями і звичками. Лір – людина, здібна на сильні і благородні почуття, водночас самовладний король розбещений преклонінням перед його саном. М. О. Добролюбов в статті „Темне царство” характеризує Ліра, як жертву виродливого розвитку, яке вселяє йому горду свідомість, “що він сам по собі великий, а не по владі, яку тримає в своїх руках” [цит. за 13].
Трагічні герої Шекспіра багато думають. Вони не задовольняються лише старими поняттями, сталими оцінками, догмами. Для них не існує вічних істин. Тільки те, що перевірене розумом і життям, тільки те, що вистраждано ними самими, стає для них критерієм світосприймання. Вони прагнуть пояснити життя по-своєму і без цього вони не уявляють свого життя. Без духовних шукань, без прагнення усвідомити значення подій, що відбуваються, і свою долю важко собі представити Гамлета, короля Ліра або Отелло. Це одне з великих художніх відкриттів: робота, боротьба думки, зіткнення ідей постають в трагедіях Шекспіра, як частина драматичного сюжету [13].
У трагедії Ліра з оточуючим його суспільством виділено дві стадії та відповідно до цього головного поділу в житті героя, змальований також і його перехід з одних позицій на інші [13].
Реальне та фантастичне, логічне та ірраціональне – все це прояви одної трагічно розщепленої свідомості. Таким Ліра зробив час: мудрим та божевільним [14].
Іван Франко справедливо писав, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі» [цит. за 14].
Трагедія пробуджує почуття обурення світом жорстокості й зла. Із приводу розвитку образу Ліра М. О. Добролюбов писав: «Дивлячись на нього, ми спочатку відчуваємо ненависть до цього безпутного деспота; але, стежачи за розвитком драми, все більше примиряємося з ним як з людиною і закінчуємо тим, що сповнюємось обурення і лютої злості уже не до нього, а за нього і за цілий світ – до того дикого, нелюдського становища, яке може доводити до такого безпутства навіть людей, подібних до Ліра» [13].
Отже, саме ця трагедія Вільяма Шекспіра найглибше висвітлює думку про невдоволений стан народу, щодо його безправ'я, та велику несправедливість, на якій тримається не лише феодальне, а й буржуазне суспільство. Велику кількість думок на рахунок моральності хижацького світу Шекспір вклав у цій трагедії в уста блазня – мудрої людини з народу. Та пізніше, ці думки, осягає і сам Лір. В ній також чітко видно прояви рис реалізму, які підкреслює Шекспір, а саме: характер та вчинки героя відповідають його соціальному становищу, недооцінка позасвідомих процесів, драматизація як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди.
 
Висновки до другого розділу
 
Вільям Шекспір приділяв увагу написанню трагедій у другий період своєї творчості, який характеризувався поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. Для цих трагедій характерно зображення людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Дія трагедій розвивається не у вузькій не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності.
Особливостями творчого методу при написанні трагедії «Гамлет» є правдиве зображення типових подій і характерів, у типових обставинах, ототожнення психіки та свідомості, вільна побудова твору, вчинки та характер героя пояснюються його повсякденним життям та розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
Характерними рисами творчого методу ренесансного реалізму в трагедії «Король Лір» є характер та вчинки героя, які відповідають його соціальному становищу, недооцінка позасвідомих процесів, драматизація як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди.
 
Висновки
 
У ході даного дослідження розглядалися особливості творчого методу Вільяма Шекспіра, а саме ренесансного реалізму, на матеріалі його трагедій «Гамлет, принц датський» та «Король Лір».
Насамперед, потрібно відмітити, що Вільям Шекспір залишається дуже популярним та відомим серед сучасного загалу, а також він зробив великий внесок у розвиток світової літератури, а саме драми та комедії. Вивчення особливостей творчого методу Вільяма Шекспіра, його життя та творчості залишається актуальною темою для дослідників.
У першому розділі було розглянуто визначення творчого методу, його класифікацію, особливості, виявлено представників різних течій. Було досліджено, що творчий метод – це спосіб осягнення та перетворення дійсності, за допомогою художніх засобів.
Проте, існує три підходи до визначення творчого методу:
сукупність художніх прийомів і засобів;
принцип естетичного відношення мистецтва до дійсності;
система світоглядних спрямовуючих творчості.
Виділяють декілька різновидів творчого методу, а саме: реалізм, романтизм, сентименталізм та інші.
В. Шекспір був представником ренесансного реалізму, або як ще його називають, гуманістичного реалізму. Ренесансний реалізм має свої певні особливості, найголовніші серед них: включення людини у природу, величезний пафос та оптимізм творів, значна увага до людської особистості та увага до матеріально-чуттєвої сторони життя та світу.
Вважається, що ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Сам термін «ренесансний реалізм» був взятий літературознавцями з тією метою, щоб відмітити саме ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесена ні до класицизму, ні до бароко і прямо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.
До визначних представників цього напряму можна віднести творчість іспанського драматурга «золотого віку» іспанської літератури Лопе де Вега («Фуенте Овехуана», «Собака на Сіні»), творчість іспанського драматурга та історіографа Тірсо де Моліна («Севільський спокусник, або Кам'яний гість») і, звичайно, творчість англійського драматурга Єлизаветинської епохи Вільяма Шекспіра.
У другому розділі були конкретно розглянуті особливості використання творчого методу Вільяма Шекспіра у його трагедіях «Гамлет» та «Король Лір».
Загалом було виявлено, що при написанні своїх трагедій, Шекспір звертав увагу на людину, а саме її становище у суспільстві, її почуття, переживання, емоції, вирішення проблем. У творах Шекспіра можна відмітити, що характеристики героїв дуже багатогранні та чіткі. Також Шекспіру притаманна була історичність творів, він описував події, близькі до становища у його країні, тому у своїх творах він негативно ставиться та засуджує феодальне життя та принизливе ставище до нижчих прошарків суспільства, описує своїх героїв як чесних, щирих та правдивих людей, котрі завжди можуть прийти на допомогу. Саме це і було метою цього дослідження: виявлення особливостей творчого методу Вільяма Шекспіра у його творах.
В трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. В розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень. Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності.
Трагедія Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц датський» вважається найбільш відомою серед усіх п'єс, написаних видатним англійським драматургом. Багато авторитетних оцінювачів мистецтва вважають, що цей твір переповнений глибиною почуттів та відносять його до найвеличніших філософських трагедій.
Відмінність «Короля Ліра» від «Гамлета» відзначається тим, що у цій п'єсі вже не один герой, а ціла група персонажів відчуває, що «століття розхиталося», порушивши цим усі встановлені форми зв'язку між людьми. І саме завдяки цьому, постановка соціальних питань у цій п'єсі займає більш значуще місце, ніж у «Гамлеті». Але, тим не менш, кінцівка «Короля Ліра» витримана в більш оптимістичних тонах, ніж гамлетівська. У трагедії Шекспіра „Король Лір” наведено образ людини, яка осліплена феодальними традиціями і звичками.
Отже, мета дослідження була досягнута та всі завдання були виконані.
 
Додаток А
 
Рис. 1. Проблематика трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет»
 
Додаток Б
 
Порівняльна характеристика романтизму та реалізму
РомантизмРеалізм
Незвичайні, екзотично-далекі (часто вигадані) країРеальні, добре знайомі читачам місця
Система жанрів
Перевага ліричних жанрів Перевага епічних жанрів
Поміж жанрів епосу – домінування історичного романуПоміж жанрів епосу – домінування соціально-психологічного роману (про сучасність) 
Рис. 2. Порівняльна характеристика романтизму та реалізму
 
Список використаних джерел
 
Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет». Лит. коммент. : Кн. для учителя / А. А. Аникст. – М. : Просвещение, 1986. – 124с.
Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XVII – XVIII століття: навч. посібник. [для студ. вищ. навч. закл. ] / Г. Й. Давиденко,
М. О. Величко – [2-ге вид. ]. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 292с.
Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури середніх віків та Доби Відродження: Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 248с.
Класицизм: особливості, представники [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //dovidka. biz. ua/klasitsizm-osoblivosti/
Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром'яка,
Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 752с. (Nota bene)
Модернізм. Літературні напрями модернізму [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //www. ukrlit. vn. ua/info/criticism/modernism. html
Надозирная Т. В. Реализм. Справочник / Т. В. Надозирная, Скубачевская Л. А. – М. : Эскмо, 2009
Особливості реалізму епохи Ренесансу [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //uastudent. com/osobluvosi-epohu-renesansy/
Пинский Л. Е. Реализм эпохи Возрождения. Монография / Л. Е. Пинский – [1-ое издание]. – М. : Государственное издательство художественной литературы, 1961 – 368с.
Поняття романтизму. Основні етапи розвитку та течії романтизму [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //pidruchniki. com/19040314/literatura/ponyattya_romantizmu_osnovni_etapi_rozvitku_techiyi_romantizmu
Сентименталізм [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //pidruchniki. com/14990528/literatura/sentimentalizm
Ференц Н. С. Основи літературознавства [Електронний ресурс] /
Н. С. Ференц. – К. : Знання, 2011. – 432с. – Режим доступу: http: //westudents. com. ua/knigi/256-osnovi-lteraturoznavstva-ferents-ns. html
Філософські проблеми у творчості Шекспіра [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //ua-referat. com
Філософські проблеми у творчості Шекспіра [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //www. kazedu. kz/referat/164178
Художній (або творчий) метод [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: //www. ukrlit. vn. ua/info/criticism/method. html
Шаповалова М. С. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. [Електронний ресурс] / М. С. Шаповалова. Львів: «Вища школа», 1982. – 440 с. / Режим доступу: http: //www. ae-lib. org. ua/texts/shapovalova__english_renaissance__ua. htm
Spurgeon, Caroline. Shakespeare's Imagery and What It Tells Us. London, 1935 – 408p.
Фото Капча