Визначальні риси та характеристики творчого методу Вільяма Шекспіра у його трагедіях "Гамлет, принц датський" та "Король Лір"

Можна виділити такі художні методи, як: барокко, сентименталізм, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм. Реалізм – художній метод Шекспіра, Сервантеса, Дефо, Діккенса та ін [12].

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – ідейно-художній напрям у літературі і мистецтві ХІХ ст. з 30-х років набуває розвитку у Франції, а потім в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для реалізму є проблема взаємин людини та середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на передній план в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання. Визначальними для реалізму були прагнення до об'єктивності та безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів, переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як поступального розвитку, правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, драматизація як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозорих жанрів у літературі (повість) тощо. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних наук [5, c. 573-574].

Як сформований літературний напрямок, реалізм виник лише в 30-ті роки ХІХ століття, маючи конкретну естетичну програму та широку спільність митців. Реалізму притаманні такі риси: 1) всеохоплюваність та многогранність; 2) психологічний та соціальний детермінізм; 3) історичний погляд на життя [14].

Центральною проблемою реалізму вважається співвідношення правдоподібності та художньої правди. Правдоподібність та правдоподібне відображення життя дуже важливе для реалістів, але художня правда визначається не правдоподібністю, а вірністю в осягненні та передачі суті життя і значущістю ідей, які висловлені письменником [7].

Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню (Ренесансу), але не було його запереченням. Художній системі бароко властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література періоду бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму та емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору [5, c. 78].

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базі-ле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна) [12].

Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від sentiment – почуття, чуттєвість) – напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Цей напрям отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768), невдовзі запанував в інших жанрах, таких як: епістолярний роман, мелодрама, пастораль тощо. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Сентименталізм як напрям слід відмежовувати від сентиментальності як пафосу, що була притаманна письменникам різних епох [5, c. 618-619].

Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона («Памела», «Клариса»), О. Ґолдеміта («Векфільський священик»), Л. Стерна («Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Ф. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шиллера («Розбійники») в Німеччині; Ж. Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця») у Франції; М. Карамзіна («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радіщева («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії [11].

Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досяг у Франції у XVIІ ст. Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався на філософію раціоналізму. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги та смаки вищої суспільної верстви населення. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження [5, c. 344-345].

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше – просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші [4].

Романтизм (франц. romantisme) – напрям у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIІІ ст. в Німеччині, Англії й Франції, на початку ХІХ ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної та Південної Америки. У XVIІІ ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах, а не в житті. На межі