Визначальні риси та характеристики творчого методу Вільяма Шекспіра у його трагедіях "Гамлет, принц датський" та "Король Лір"

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж. Г. Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В. Скотта, у Німеччині – майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне [10].

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть у Франції – Віктор Гюго, Ж. Санд, О. Дюма; у Польщі –

А. Міцкевич, Юліум Словацький, в Угорщині – Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює живопис, музику, театр [10].

Модернізм (франц. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив властиву йому творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну у ірраціональну сутність буття, власне, спирався на засадничі аспекти «філософії життя». Модернізм, як конкретно-історичне явище, виник у Франції та невдовзі поширився у європейських літературах [5, c. 457-460].

Представники: Дж. Джойс і В. Вулф, О. Гакслі і Р. Музіль, Г. Е. Носсак і X. Кортасар, Φ. Дюрренматт і X. Л. Борхес [6].

Отже, творчий метод – це сукупність принципів художнього пізнання та образного відтворення світу. Він включає в себе принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови образів. Має певне розгалуження на напрями, які, в свою чергу, мають свої особливості та представників, майже, в усьому світі.

 

 

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Сам термін «ренесансний реалізм» був взятий літературознавцями з тією метою, щоб відмітити саме ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесена ні до класицизму, ні до бароко і прямо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження. Більше того, умовний характер мав сам термін «реалізм», адже у творах письменників, яких ми відносимо до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у формуванні реалізму в цілому. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, витонченим складом. Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас. Письменники-представники напряму ренесансного реалізму – спеціально і усвідомлено вибирали «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим» [2, c. 26-27].

Визначними представниками ренесансного реалізму є Лопе де Вега, Тірсо де Моліна та Вільям Шекспір.

Плідність роботи Лопе де Веги була по-справжньому феноменальною. Йому належать більше ніж півтори тисячі п'єс, і всі вони написані віршами, – рекорд, здається, ніким не побитий. Ні над жодною зі своїх п'єс Лопе не працював більше трьох днів, а більшість писав протягом 24 годин. Сам драматург зізнавався, що «більше сотні п'єс за 24 години від Муз переходили до підмостків» [2, c. 37].

Характерним жанром реалістичної літератури раннього Відродження – не зважаючи на лірику – була, починаючи с «Декамерона» Боккаччо, новела. Вже пізнє Відродження знайшло себе в більш яскравому прояві художнього відображення в англійській драмі кінця XVI – початку XVII століття, особливо в трагедії Шекспіра та романі Сервантеса [9, с. 13].

Історична своєрідність реалізму Відродження та його еволюція ясніше всього розкривається на аналізі найвищих його досягнень. Крізь всю літературу епохи Відродження проходить концепція людини, як істоти самодіяльної з прекрасними від природи даними, яка через це, в релігіозних а бо станових обмеженнях, не потребує поетизації вільної людини [9, с. 21]

Особливості ренесансного реалізму:

Увага до матеріально-чуттєвої сторони життя, світу (реабілітація матерії і плоті) ;

Увага до людської особистості. Людина виступає носієм певного ідеалу (а) багатогранність художнього образу (образу притаманні найрізноманітніші риси) б) динаміка і еволюція художнього образу в) титанізм художнього образу) ;

Широта охоплення дійсності в художніх творах (людину показують в світі, в усіх сферах діяльності) ;

Включення людини в природу.