Ярмаркова культура як культурно-дозвілеве явище

Ярмарки стали колоритом громадського побуту. Сюди з’їжджались купці, продавці й покупці з великої округи. Були ярмарки повітових містечок і нерідко – окремих сіл. Вони відвідувались у визначений день тижня – від понеділка до суботи. Найчастіше збирались на ярмарку до найближчого містечка або до повітового центру. Однак при потребі селянин їхав на ярмарок у найвіддаленіше містечко. Із волинського села Русивель, наприклад, їздили на ярмарок у Гощу, Остріг, Ковель, Шепетівку, Рівне, Тучин. За підрахунками, на межі ХІХ-ХХ ст. лише на території західноукраїнських земель діяло понад 1 тис. ярмарок і близько 9 тис. торгів. Тут збували продукти землеробства, тваринництва, а місцеві ремісники – різні вироби з дерева, металу, шкіри, вовни та ін. Крім цього, можна було збувати сільськогосподарську продукцію, купувати крам, одяг, взуття, забавки, дрібний сільськогосподарський інвентар, окремі товари. Нерідко ярмарки мали визначену спеціалізацію. Так, італійські ярмарки славились дорогими тканинами і східними товарами, французькі – вином і сукном, англійські – шерстю, грубим сукном, свинцем, оловом, вугіллям, південногерманські – вином, датські – рибою, шведські – залізом і міддю. [1, 552] Деякі спеціалізувалися на певних товарах (хміль: Житомир, Дубно, Рівне; вовна – Каховка, Бахмут, Павлоград; рогата худоба й коні: Кривий ріг), а на більшості ярмарків торгували різним товаром.

Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід’ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв’язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали “могорич”. Однак жодна сторона вже не могла відмовитись від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великї виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл. Тут можна було побачити циган – торговців кіньми, продавців стельмашними та лимарськими виробами, циганів-виробників, “чудотворців”, прохачів милостині та ін.

Деякі ярмарки здобули особливе значення.

У Львові головний ярмарок був на св. Агнету, в січні. Тоді з’їжджалися туди купці німецькі, угорські, волоські, вірменські, турецькі й татарські, а найбільший торг ішов східними матеріями й корінням. У XVII ст. постали славні травневі святоюрські ярмарки, що відбувались під церквою св. Юра під протекторатом львівських єпископів, пізніше митрополитів. Для східного краму важливе значення мали також ярмарки у Снятині, Язлівці, Кам’янці на Поділлі та ін. На західних окраїнах найбільший ярмарок був у Ярославі на Успіння, – такий великий, що ставили його на перше місце по славних ярмарках у Франкфурті над Майном. Приїздили туди дуже численно німці купувати східний крам – шовки, килими, коріння, бакалію, натомість привозили з Німеччини всякі промислові вироби: залізне знаряддя, сукно, полотно, одежу та ін. Під час пожежі 1625 р. у Ярославі згоріло товарів на 10 мільйонів золотих.

Привозом краму зі Сходу займалися купецькі каравани – спілки купців, що вибирались у дорогу разом, більшим числом, по кількадесять возів. На чолі каравану стояв караванбаша – звичайн вірменин або грек, чоловік бувалий, що знав звичаї та мову Сходу. Фірмани також були люди досвідчені і цій справі. Вони тільки тим і займалися, що їздили з купцями в далекі дороги. Купці їхали озброєні, не раз під охороною війська, бо дорога була небезпечна.

З Києва такий караванний шлях ішов уздовж Дніпра до Криму, де до кінця XV ст. були італійські торгові колонії, особливол в Кафі. Зі Львова каравани відправлялись до Туреччини дорогою на Глиняни, Золочів, Скалу, Теребовлю, Кам’янець, Хотин і далі на південь до Константинополя.

Козацька старшина у XVIII ст. вела також торгівлю на велику міру. Так, підскарбей Маркович щорічно висилав транспорти своїх продуктів у різін ідалекі сторони: на Шлезьк, до Гданська, Кролевця, до Москви, Царицина, Астрахані, врешті на Крим. Продавав найбільше горілку, тютюн, вовну, шкіри – все з власного господарства. Висилав відразу по кільканадцять підвод під доброю сторожею.

Вози не верталися порожніми, а привозили всякі чужосторонні продкути й вироби, найбільше – східне коріння, чай, каву, цукор, усяку галантеею, краще полотно, шовк, зброю, годинники, різін прикраси й всілякі “диковинні речі”. [6, 101-103]

Окрему ярмарки торгували кіньми й коровами, зокрема молодняком. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід’ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв’язку з ярмарком не моглло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали “могорич”. Однак жодна сторона вже не могла відмовитись від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформацї й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл. Тут можна було побачти циганів – торговців кіньми, продавців стельмашними та лимарськими виробами, циганів-ворожбитів, “чудотворців”, прохачів милостині і та ін.

У дореформенний післяреформенний період на українських