Ярмаркова культура як культурно-дозвілеве явище

Прообраз того, на що перетворилися базари в суспільстві “побудованого в основному соціалізму”, можна було спостерігати ще в часи “воєнного комунізму”, коли на руїнах торговельної інфраструктури виникло масове, але похмуре явище “мішоцництва”.

Як відомо, за ленінськими планами побудови соціалізму й комунізму, у новому суспільстві жодних базарів, торгів, ярмарків не передбачалось. Передбачався хіба що так званий “організований ринок, що обслуговує товарний обіг між державними підприємствами, організаціями і колгоспами; між державними підприємствами і населенням”. [20, 250] Це означало, вся вироблена продукція закуповується державними постачально-збутовими організаціями за фіксованими оптовими цінами й “реалізуються” чи “поширюється” через державну-таки торговельну мережу, за так само фіксованими оптовими цінами. Всякий інший шлях, як і продаж за вищою чи нижчою ціною вважається незаконним, навіть злочинним. А в світлому майбутньому, коли всього буде вдосталь (“Матеріальні блага прольються потоком”, – мовляв К. Маркс), відпаде потреба навіть у такій торгівлі, як і в грошах – приходь собі “на базу”, бери що хочеш і скільки хочеш.

Однак досить швидко стало ясно, що більшовицька держава та її постачзбут не можуть не те що створити “ізобілія”, а й принаймні дорівнятися в ефективності давньому ринку-базару. В державних крамницях постійно бракувало найпростіших речей, якість наявних була низькою, кількість – то надто великою, то здебільшого, – надто малою, а що ціни були фіксованими, то постійно виникав “дефіцит”.

“Дфіцит” витворив цілу особливу субкультуру “торгівлі без грошей”, коли їх замінником у придбанні (“діставанні”) потрібного товару виступали родинні чи дружні зв’язки, матеріальні хабарі (коробка хороших цукерок, а для киян, що приїздили до інших міст – “київський торт”), послуги.

На практиці ринок був майже той самий сільський чи містечковий базар, що описаний у Грушевського як торг XVI століття, як Квітки на початку ХІХ ст. чт в О. Вишні 1925 року. Тут селянам (“колгоспникам”) дозволялося “реалізовувати надлишки продукції присадибних ділянок”, а колгоспам – те, чого не забрано за сміховинно низькими цінами “в закрома Родіни”. І селяни торгували так, як їхні діди та прадіди, – інакше не вміли.

Були в ті часи й інші базари, що заповнювали пустоти “економіки дефіциту“ – так звані “барахолки”, де купти можна будь-що – від старих меблів, “закордонних туфлів чи джинсів до старих монет та орденів”. “Барахолки” в кризові роки – воєнні, повоєнні чи просто голодні – були єдиним способом для багатьох людей розрахуватися, продавши щось із речей”. Але в ситіші часи держава боролася з барахолками, які ставали каналом збуту “лівої”, тобто чорноринкоовї продукції підприємств (особливо це розвинулося в Закавказзі), тому постійно вони існували лише в південних портових містах – Одесі, Керчі, Миколаєві, – там наші “морячки” збували футболочки, джинси та дешеву косметику, придбані на розпродажах у закордонних портах.

І базар, і барахолка відтіснялися радянською владою на маргінес суспільства, з ними регулярно починали “вести бортьбу”, і так само регулярно припиняли, стомившись. Незнищений базар слугував джерелом свого роду “гамбургського рахунку” товарів та грошей, був мало не єдиним об’єктивним індикатором економічного стану держави, а базарні ціни – індикатором реальної інфляфції. [14, 51]

 

 

Ярмарки виникли в Європі в раннє середньовіччя в умовах панування натурального господарства і економічного різносуспільства, коли торгівля носила непостійний епізодичний характер і обслуговувала привілеї заможних верств суспільства, постачаючи їм, головним чином, рідкісні і дорогоцінні привозні товари. Вузькість ринку і небезпечність торгових шляхів спонукали купців об’єднуватись в каравани для спільної торгівлі, концентруючись в спеціально вибраних і добре захищених пунктах (у стін замку чи монастиря і т. п.), де збиралась значна маса людей: на перехресті торгових шляхів і в місцях, де проходили народні зібрання, великі церковні свята і інші публічні події. В раннє середньовіччя, особливо там, де ще не сформувались міста як центри ремесла і торгівлі, ярмарки грали істотну роль як єдині великі пункти зорієнтування обміну. Значення ярмарків зросло в Х-ХІ ст. з виникненням і розвитком міст, ростом виробництва, зародженням внутрішнього ринку в посиленям міжнародних торгових за’язків, розвитком сухопутних шляхів і засобів повідомлення. На ряду з великими ярмарками – центрами гуртової торгівлі, де все більше місця займали так звані важкі товари (хліб, вино, руда і метали, сіль, сукно), існували обласні (регіональні) і дрібні місцеві ярмарки, де збувалась сезонна продукція (в деяких випадках ці форми поєднувалися).

Необхідність регулювання ярмаркової торгівлі призвела до виникнення особливого ярмаркового права. Ярмарки давали власнику території, на якій вони розташовувались, великі прибутки. Тому право влаштовувати і дозволяти ярмарки стало одним з важливих феодальних привілеїв. Його отримували (зазвичай від короля) окремі міста, духовні чи світські сенйори. Найбільші ярмарки були центрами міжнародної торгівлі. В XIII – сер. XIV ст. такими ярмарками, де була зорієнтована торгівля і грошові операції Європи, стали шампанські ярмарки. До сер. XIV ст. найбільшим ярмарковим і складським центром стало м. Брюге (Фландрія).

На поч. XV ст.