Загальна теорія держави і права

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некоме-рційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

 

>>>141>>>

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон – владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини – наявність на-лагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого кон-ституційного захисту).

5.  Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6.  Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх неза-лежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7.  Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін – шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся пов-нота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8.  Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нор-мативно-правових актів – налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, пода-ткової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9.  Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гаран-туванню державою її соціальної безпеки – мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10.  Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, під-няття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав – формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою держав-ної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та ко-нтролю за умовами праці та ін.

 

>>>142>>>

11.  Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут – йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення – старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12.   Забезпечення державою соціальної функції власності – власність не повинна викори-стовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13.  Проведення державою політики соціальної поступки – вирішення всіх питань на шля-хах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незале-жно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регу-люванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

- як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто має індивідуальність;

- як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

-  як громадянину, який є підданим держави.

§ 3. Особа і держава

Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому:

-  особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, сво-боди і законні інтереси;

-  держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов'язки і несе відповідальність за їх невиконання.

 

>>>143>>>

Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в істо-^рії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава – особа», можна звести до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави – як засобу для досягнення мети. Його зміст – права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є не-від'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і об-сяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи – як засобу для досягнення мети. Його зміст – свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналіс-тична; держава – джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності