Заплавне грунтотворення Полісся та лісостепу України (еволюція, біогеохімія, окультурювання)

У роки меліоративного буму дослідження заплавно-долинних ґрунтів проводили А. А. Роде, Ф. Р. Зайдельман, І. М. Скриннікова, І. С. Лупінович, Е. С. Марков, Л. І. Корабльова з співавторами та інші. Значний масив наукової літератури присвячено торфовим ґрунтам, які в Україні є переважно заплавними. Тут першими стоять роботи самого В. В. Докучаєва, генерала І. І. Жилінського-Августовича, засновника вітчизняного болотознавства Т. І. Танфільєва, К. А. Вебера, А. К. Cajander, Є. В. Оппокова, В. С. Доктуровського, А. М. Краснова, В. М. Сукачова, Р. І. Аболіна, Є. Я. Сербіна, М. О. Тюленева, М. І. П’явченка, І. Д. Богдановської-Гієнеф, С. Н. Тюремнова, Н. Я. Каца, Є. М. Лавренка, А. А. Ніценка, Ю. Д. Цінзерлінг, С. Г. Скоропанова, Т. Н. Кулаковської, Є. А. Галкіної, Musierowicz, Tomaszewski, Okrusko, Kubiena; в Україні – Д. К. Зерова, А. Ф. Бачуріної, Є. М. Брадіс, О. Г. Артюшенко, І. М. Григори, Л. Ф. Кучерявої, М. Н. Шевченка, С. Т. Вознюка, Р. С. Трускавецького та багатьох інших.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. вияснилось, що погіршення природних умов внаслідок техногенних вторгнень у ландшафтну цілісність річкових заплав випередило вивчення його причин. Ю. Одум попередив, що знищуване (в т. ч при меліорації заплав) біорізноманіття становить найважливішу передумову стабільності екосистем. Цю думку поглибили Г. В. Добровольський, Л. О. Карпачевський, А. П. Травлеєв, М. Т. Масюк та інші. Еколого-еволюційне спрямування в дослідженні цілісних природних макропроцесів на зразок заплавного педолітогенезу пов’язане з іменами Е. Геккеля, А. Тенслея, В. В. Докучаєва, Ч. Дарвіна, Ж. Б. Ламарка, Л. Г. Раменського, R. H. Whittaker, H. A. Gleason, Е. Піанки, М. Бігона, А. П. Шеннікова, В. І. Шрага, Х. Еленберга, D. Tilman, а серед сучасників – Т. А. Работнова, Г. В. Добровольського, В. Б. Сочави, Б. М. Міркіна, В. В. Плотнікова, В. В. Ковальського, В. С. Преображенського, К. А. Куркіна, І. П. Герасимова, В. О. Таргульяна, І. А. Соколова, І. В. Крутя, І. М. Забеліна, В. Д. Мухи, Д. Г. Тихоненка, А. П. Травлеєва, В. Ю. Некоса, Є. Н. Красехи, В. М. Стародубцева. Біогеохімічні принципи В. І. Вернадського розробляють Б. Полинов, А. П. Виноградов, В. А. Ковда, А. І. Перельман, П. А. Власюк, В. В. Добровольський, М. А. Глазовська, Ф. І. Козловський, J. A. Fortescue, Д. Г. Тихоненко та ін.. Світоглядні роботи В. І. Вернадського, Тейяра де Шардена, І. Пригожина, О. Є. Ферсмана, В. Р. Вільямса, Д. М. Прянишнікова, А. Швейцера та їх послідовників (О. М. Гринченко, Г. В. Добровольський, Н. Ленькова, А. Г. Тараріко, Б. С. Носко, Д. Г. Тихоненко В. В. Медведєв, Л. О. Карпачевський, А. П. Травлеєв, О. О. Созінов, М. Я. Лемешев, В. А. Ковда, Б. Г. Розанов, Н. Н. Моїсеєв, М. Т. Масюк) посприяли зміні антропоцентричної парадигми природокористування на альтернативну їй біосфероцентричну концепцію культурних, партнерських взаємостосунків Соціуму з Природою, в т. ч. з ґрунтово-ценотичними компонентами заплавно-долинних ландшафтів, в лоні яких зародилися всі цивілізації, які впродовж своєї історії тенденційно спрощували і руйнували гармонійний ґрунтово-ценотичний тандем річкових заплав.

Оформлення наприкінці ХХ ст. нової (екоетичної) моралі допомогло усвідомити невідворотність окультурювання стосунків Соціуму з Природою. Історичним фактом стало проникнення геоекоінформаційних (авт.) чинників в сучасне життя, в т. ч. й до методологічного арсеналу ґрунтознавців (В. А. Рожков, А. Є. Дмитрієв, В. В. Медведєв, І. Г. Черваньов, Д. Г. Тихоненко, Т. О. Гринченко), залучивши цим науковців до напруженого діалогу про унікальність людського існування серед заплавно-долинних ландшафтів і фатальність помилки техногенного стилю мислення. Чергова земельна реформа подала надію на відродження в нашій державі психології власника, хазяїна землі, який зможе виступити гарантом окультурювання ґрунтів, підвищення їх родючості, захисту від деградації.

Теорія систем трактує окультурювання ґрунтів (і меліорацію) як свідоме цілеспрямоване порушення їхнього термодинамічно урівноваженого стану з метою його наступної стабілізації, дещо умовно (але цілком виправдано) відокремлюючи окультурювання від класичної меліорації. Поступові, спокійні впливи на ґрунти, професійно здійснювані при їх окультурюванні (в т. ч. й агрохімічному), забезпечують переведення біопродукційної здатності на новий функціональний рівень без помітних для агроекосистем диспропорцій (О. М. Гринченко, Ф. І. Левін, Г. Я. Чесняк, В. А. Ковда, Л. Л. Шишов, Д. Н. Дурманов, Л. О. Карпачевський, В. Д. Муха, Б. С. Носко, Д. Г. Тихоненко, І. І. Назаренко, Т. О. Гринченко, В. В. Медведєв, С. А. Балюк). Природні екосистеми, до яких ми відносимо (нехай частково) і гігромезофільні угруповання лучних трав в річкових заплавах, відрізняються від штучних агроекосистем (город, сіяні трави) своєю виразною здатністю протистояти екстремальним екологічним (погодним, едафічним тощо) чинникам. Це дає підстави вважати, що бажаного екосоціального