Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

Інформація для оцінки діяльності міністерств і відомств включає в себе стратегічний план, план роботи на рік та звіт про виконання плану роботи на рік.

Кожне міністерство у США зобов'язане розробляти стратегічний план (на п’ять років), який має включати формулювання стратегічної мети (місії) і комплексу завдань на довгостроковий період. Ці довгострокові завдання повинні передбачати досягнення певних кінцевих результатів і давати уявлення про те, яким чином буде досягатися стратегічна мета. Водночас відомства зобов’язані враховувати рекомендації конгресу з розвитку стратегічного планування, хоча конгрес не має формального права затверджувати чи змінювати стратегічні плани відомств.

Прийнятий Парламентом США в 1993 році закон про орієнтацію виконання завдань урядом а результат (Government Performance Result Act – GPRA) зобов’язує всі міністерства, рядові агенції та департаменти розробляти стратегічні плани, річні плани як частину стратегічних та готувати щорічні звіти про виконання планів. Цей закон, що є частиною всеохоплюючої адміністративної реформи, зосередив увагу саме на необхідності зміни стилю мислення адміністраторів, поглибленого розуміння категорій кінцевого результату й якості роботи. Закон GPRA й інструктивні матеріали до нього детально описують технологію й процедури стратегічного планування. Необхідно зазначити, що на підготовку до масової імплементації закону був відведений достатній строк – з 1993 по 1997 роки, що дозволило підготувати персонал державної служби й опрацювати на пілотних проектах технологію планування.

Численні приклади розробки стратегічних планів різними урядовими структурами США дають підстави робити висновки про підвищення рівня усвідомлення управлінцями потреб клієнтів і власних завдань, більш системного уявлення цілей діяльності та її результатів, про більш високу цілеспрямованість бюджетного фінансування пріоритетів розвитку [112].

Розглядаючи розвиток системи індикативного планування у Великобританії, варто відзначити, що застосування показників результативності у Великобританії не регулюється законодавством. Однак в рамках реформи державного управління 1988 р., яка мала назву «Ініціатива руху вперед» (Next Steps Initiative), з 1991 р. кожне міністерство та відомство подає в парламент річний звіт, в якому відображаються досягнуті ним результати діяльності, а також очікувані результати в наступному бюджетному періоді. Слід зазначити, що дана реформа на перших етапах проведення не передбачала широкомасштабних змін в системі державного управління, проте поступово переросла в масштабну реструктуризацію державних установ з одночасним впровадженням ринкової конкуренції у сферу надання бюджетних послуг.

З 1998 р. у Великобританії внаслідок проведення комплексного аналізу державних видатків, запроваджується новий підхід в системі видатків бюджету, що включає в себе два основних елементи: Угоди про бюджетні послуги (Public Service Agreements, PSA) та Угоди про якість послуг (Service Delivery Agreements, SDA). Такі угоди встановлюють мету та завдання кожного міністерства, цільові значення показників якості, обсяг бюджетних послуг та очікуваний ефект від їх надання. З 2000 р. міністерства аналізують показники кінцевих результатів та обґрунтовують їх роль у досягнення цільових показників. Міністерства звітують про досягнуті результати двічі на рік: у щорічній звітності, яка публікується навесні, і в звітах про результати, які публікуються восени.

В Канаді з 1995 р. всі федеральні міністерства і відомства в обов'язковому порядку повинні визначати основні суспільно значущі результати своєї діяльності та чітко формулювати, чого вони прагнуть досягти в інтересах громадян. На основі цього здійснюється планування, оцінка результативності та складання звітів.

Відповідно до законодавства Канади органи державної влади зобов’язані забезпечувати об’єктивну оцінку, аналіз результатів реалізації програм, а також ступінь досягнення поставлених цілей.

У березні 2000 р. уряд Канади впровадив нову концепцію управління державними видатками, основи якої закладені в документі “Результати для канадців: концепція управління уряду Канади”. Відповідно до положень даної концепції здійснення державних видатків, в першу чергу, має бути орієнтовано на надання якісних послуг, досягнення проміжних та кінцевих результатів. Регулює і встановлює стандарти якості бюджетних послуг у всіх сферах діяльності (так звану Національну систему стандартів) Державна рада за стандартами. При чому, переважна частина таких стандартів якості відповідає міжнародним стандартам ISO [102; с. 48].

Країною, яка послідовно дотримується ідеї індикативного планового регулювання, є Франція. Уже наприкінці 40-х років ХХ століття у Франції була розроблена і почала реалізовуватися унікальна «демократична система планування», що дозволяє органам держуправління регулювати господарські процеси таким чином, щоб державна система не підмінила ефективне функціонування ринкових суб'єктів. Замість побудови звичайної ієрархічної системи «зверху вниз» затверджувалося планування «знизу», яке базується на принципах консультування і узгодження, і, що включає участь на рівноправних засадах представників різних «групових інтересів»: держслужбовців, підприємців, профспілок, союзів споживачів і ін. Відповідно до розглянутої системи, план народжується через багатоступінчасті ітерації, і у консенсусі щодо його реалізації зацікавлені всі учасники. Разом з тим планові показники не є обов'язковими (директивними), а виступають насамперед як економічні індикатори – носії інформації про очікувану економічну кон'юнктуру. Роль держави в управлінні економікою у Франції дотепер вважається однією з найбільш істотних серед промислових країн світу. Цей варіант економічної політики одержав назву «дирижизму» [65, с. 12].

Перехід до застосування індикативного методу планування у Франції розпочато відносно нещодавно, з розробки в 2001 р. проекту Органічного (конституційного) закону про державні фінанси (закон LOLF (Loi Organique relative