Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

Як зазначає Г. О. Дробенко стратегічне планування – це процес постійного прийняття та коригування управлінського рішення у часі.

Сутність стратегічного планування полягає у тому, що: стратегічне планування треба розуміти як процес, націлений на розробку та впровадження стратегії розвитку середовища, у якому існує певний об'єкт; стратегічне планування – процес, спрямований у майбутнє, який визначає цілі та напрямки розвитку, методи і способи досягнення цих цілей; стратегічне планування – процес, який програмує майбутні події, рівень; стратегічне планування є циклічним процесом, до якого належить аналіз і коригування реалізації стратегічного плану на етапах його втілення [33].

В. Тертичка. наголошує, що характерними рисами стратегічного планування є: спрямованість у середньо термінову та довготермінову перспективу; орієнтація на досягнення визначальних для певної системи цілей; органічний взаємозв'язок намічених цілей з обсягом і структурою ресурсів, необхідних для їх досягнення (як наявних, так і створених у перспективі) ; врахування впливу різноманітних умов та факторів, які визначають стан об'єкта планування [38, с. 371].

Для того, щоб сповна оцінити стратегічне планування, пише А. Розенфельд,, слід зрозуміти, що це, водночас, і процес, і продукт. Процес передбачає систематичний аналіз організації та її середовища тими, хто має інтерес до її успіху у майбутньому. Продукт – це документ, у якому детально викладені заходи, необхідні для досягнення майбутніх цілей, на основі інформації, отриманої під час процесу планування. Стратегічне планування збільшує вірогідність того, що суб'єкти управління зрозуміють, що на них чекає у майбутньому і будуть до цього готові, замість того, щоб постійно реагувати на події лише тоді, коли вони трапляються. Таким чином, стратегічне планування спонукає до постановки цілей і досягнення консенсусу навколо цих цілей, що збільшує вірогідність їх досягнення. Процес досягнення консенсусу є надзвичайно важливим для стратегічного планування [78, с. 63].

Це обумовлено тим, що ресурси обмежені, і за них відбувається серйозне змагання, а тому орієнтується на оптимальне використання потенціалу суспільства чи організації.

П Браун цілком справедливо вказує, що стратегічне планування має ознаки раціонального процесу, однак визначається як нераціональний процес, хоча і систематичний. Тобто, як і в раціональних процесах, вимагає послідовного руху-починається з визначення проблеми і оцінки можливостей, розгляду альтернативних рішень і завершується втіленням політики на практиці та оцінкою одержаних результатів [14, с. 46].

Тобто здійснення стратегічного планування безпосередньо пов'язане з організацією конкретних дій, у контексті як внутрішнього, так і зовнішнього вияву, відповідно загальнодержавне стратегічне планування – один з методів регулювання економіки з урахуванням вищевказаних факторів впливу.

У командно-адміністративній економіці державне планування було основним методом регулюючого впливу на виробництво, обмін і розподіл виробленого продукту. Адекватно воно відповідало пануючій державній власності і поширювалося на розподільні процеси всіх без винятку ресурсів і вироблених благ. Така система планової прив'язки виробника і споживача приводила до розростання плануючих розподільчо-постачальницьких структур, зростанню витрат виробництва і обігу, створювала штучний дефіцит при схованому надлишку виробленого продукту. Більше того, план як юридичний закон розподілу перетворювався в гальмо НТП, інновацій, росту продуктивності праці. Тому з початком реформування економіки і переведення її на ринкові зв'язки і відносини державні органи відмовилися від використання планування як методу регулювання глобальних зв'язків і рівноважного економічного зростання на віддалений час [80, с. 146].

Формування єдиного централізованого плану є залежним від дії внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) факторів, з яких формуються економічний ріст і внутрішній валовий продукт. У його створенні беруть участь різні державні і приватні структури на основі варіантів державної економічної політики. [77, с. 43].

Відсутність стратегічного планування в масштабі економіки країни породжує невизначеність орієнтації соціально-економічного розвитку на тривалу перспективу, пріоритети короткочасних проблем перед завданнями, від вирішення яких залежить майбутнє країни, консервацію сформованих форм господарювання, структури економіки і режимів відтворення. Необхідно розвіяти міф, що став популярним в окремих шарах суспільства і наукових колах про несумісність ринкових форм господарювання із плановою системою державного управління, регулювання економіки.

Стихійно-ринкова економіка приречена на гострі протиріччя, застій і кризи, якщо в неї не вмонтоване планово-управлінський початок, підкріплене прогнозами, нормативно-правовими актами, договорами, угодами, програмами, проектами, планами, будь-якими іншими формами планових приречень. Разом з тим йдеться про відновлення системи Держплану разом з виробленою цією системою протягом багатьох десятиліть методології і організації розробки вертикально структурованої ієрархії народногосподарських, галузевих, регіональних планів і планів організацій, підприємств виробничої і соціальної сфери. Така система була можливою тільки в умовах існування єдиної і саме єдиної державної, публічної форми власності на засоби виробництва в радянській економіці. Повернення до такої економіки практично неможливо. Плановий початок не означає заперечення необхідності товарно-грошових відносин і ринкових механізмів.

Тому мистецтво управління полягає в природному, органічному сполученні планових і ринкових засад, забезпеченні несуперечності державного, регіонального, галузевого, корпоративного, сімейного планування і ринкового саморегулювання за допомогою взаємодії попиту та пропозиції, додання розумної свободи дій ціновим інструментам, механізмам конкуренції.

Єдність плану і ринку базується на принципових передумовах, що свідчать про неминучість