Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Під час навчання в університеті поглиблював свої знання з етнографії у професорів О. Колесси і К. Студинського, а згодом у Відні у М. Габерландта, а археологію у М. Грушевського й М. Гернеса. Під час практичної роботи часто проводив експедицій і самостійні мандрівки не тільки в Карпати, але і в Надніпрянську Україну, він плідно працював та збирав матеріал. За заслуги в 1904 році, став членом етнографічної комісії НТШ, а у 1909 році, був іменований дійсним членом філологічної секції НТШ та стає постійним співробітником Міжнародного Союзу Етнографів і його видань. Він був постійним делегатом НТШ до Міжнародного Фолькльорного Союзу у Гельсінках (Ф. Ф. Ф.), одним з його довголітніх секретарів та довголітнім постійним співробітником цілої низки закордонних журналів. Друком вийшли його праці про українських етнографів як М. Марковича, Ф. Вовка, В. Гнатюка та І. Франка.

Огляд наукового доробку З. Кузелі, як і багатьох інших українських учених, не був би повний, якби не згадати про важкі умови, в яких доводилося їм працювати. Він жив і працював під час двох воєн, що проходили в значній мірі на землях України. Половина його життя пройшла в еміграції, що теж мало від'ємний вплив на науковий доробок етнографа. Був він одним із великого кола визначних українських етнографів таких, як І. Франко, М. Грушевський, М. Сумцов, А. Лобода, Б. Грінченко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, Ф. Колесса та ін.

Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор просвітницько-педагогічних видань “Дзвінок”, “Учитель”, співредактор газет “Зорі”, “Діла”, “Руської читанки” В. Шухевич. Зазначимо, що він видав п’ятитомник “Гуцульщина”, над яким почав працювати ще з 1874 р. Це видання мало величезне значення для розвитку краєзнавства та туризму. За значні наукові здобутки В. Шухевича було обрано членом НТШ, членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехословаччини. Починаючи з 1880 по 1890 рр., В. Шухевич був членом Львівської ради Промислового музею у Народному домі, який був створений у 1873 році, а пізніше заступником члена виконавчого комітету цього музею та Ставропігійського інституту. Крім того, він у 1885 р. організував музей Дзедушицського у Львові, а в 1887 р. брав участь в етнографічних виставках, на яких експонувалися вироби домашнього промислу, які відбулися в Львові та Тернополі. Зокрема, на виставці у Тернополі користувався великим успіхом та популярністю серед населення Гуцульський відділ (вироби з шкіри, кістки, каменю, металу).

У розвитку туризму та краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В. Гнатюк – секретар наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він разом із І. Франком та Ф. Вовком організовував наукові екскурсії. В. Гнатюк написав понад 300 етнографічних праць та краєзнавчих розвідок. Як вчений секретар етнографічної комісії НТШ, він постійно турбувався про те, щоб інтелігенція в селах якомога більше знайомилася з працями краєзнавців. Окрім цього, В. Гнатюк тісно підтримував зв’язки з багатьма краєзнавцями Галичини, до яких він звернувся разом з І. Франком з тим, що і як їм необхідно збирати. У своїх зверненнях вони просили для новоствореного музею при НТШ збирати предмети старовини, пам’ятки мистецтва. Матеріали, зібрані краєзнавцями, також передавалися у Львівський музей, заснований в 1886 р. “Просвітою” та музей НТШ, що був заснований 1895р. хоча колекцінувати почали ще з 1893 р.

Так розпочався етап українського музейного будівництва, що розвивався на громадських засадах. Музеї розвивались в двох напрямках: створювали їх при масових інституціях та самостійних музейних організацях. Початок цій справі поклала “Просвіта” – якою на той час керував К. Паньківський.

Звіти музею “Просвіти” за 1886-1909 рр. наочно доводять швидке збільшення його фондів за підтримки меценатів. Поряд з рідкісними іконами, стародруками та іншими унікальними експонатами їх у 1909 р. передають на депозит НТШ.

У 1905 р. А. Шептицьким було закладено “Церковний музей”, що під керівництвом І. Свєнціцького у грудні 1908 р. набув статусу “наукової фундації”, а в липні 1911 р. отримав назву “Національний”. А. Шептицький власноручно для цього музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи XV- XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. А для розміщення цих скарбів старовини, він закупив велику палату у Львові. На створення музею митрополит А. Шептицький витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання.

Першу програму самодіяльного музейного руху висунуло “Товариство охорони української старовини”, яке було створене в 1914 р. В її основу лягло завдання: збирати пам'ятки культури, які зберігались у родинах або