Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

У травні 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту було засноване пожежно-фізкультурне товариство “Січ”. Засновником його був К. Трильовський. Січова старшина прагнула створити зразкове товариство ідеальних українських громадян, яким були б притаманні загально людські почування, ідеї братерства всіх людей, якої не були б вони народності, чи віри, чи раси, а головна мета “Січей” була, крім пожежної справи, виховання у “своїх членів таких прикмет тіла і духа, котрі якраз потрібні людині, будуючим борцям за справу народну... Попри походи та вправи гімнастичні, заводять в “Січах” забави і гри товариські”. Велику увагу почали приділяти курсам, на яких готували інструкторів для роботи з молоддю.

Між “Соколами” і “Січчю” намітилися певні тенденції для зближення і спільної виховної роботи. Так, у 1910 р. в Станіславі з нагоди 10-ї річниці заснування “Січі” проводиться спільне повітове сокільсько-січове свято, у якому взяли участь “соколи” з Хорватії, Словенії та Чехії.

Найбільше спільне свято відбулося в 1914 р. у Львові. Воно було присвячене 100-річчю з дня народження Т. Шевченка. У цьому спортивно-культурному заході взяли участь понад 12 тисяч молодих людей з “Сокола”, “Січі”, “Пласту” та “Стрілецьких секцій”.

Січове товариство приділяло велику увагу культурно-освітній роботі на селі. Січовики вели активну роботу, спрямовану на ліквідацію неписьменності сільського населення, антиалкогольну пропаганду, давали концерти та вистави. В цю роботу органічно впліталися прогулянки та екскурсії. Січовики часто здійснювали прогулянки за околиці своїх сіл та міст, де проводили заняття з основ картографії, орієнтування та долікарської допомоги, що разом з військовою підготовкою української молоді у “Стрілецьких Секціях” стало у пригоді в період національно-визвольних змагань 1914-1920 рр. Товариство “Січ” зіграло помітну роль у збережені української духовної спадщини, воно захищало українську мову, історію, культуру від спроб австрійських, а потім польських правлячих кіл підрубати етнічно-історичні корені галицьких українців, асимілювати їх.

Характерною особливістю розвитку педагогічної думки Галичини першого десятиріччя XX ст. є посилена увага до національного, а також до морального, релігійного та фізичного виховання. Відомий галицький історик С. Томашівський, зазначав що молоді потрібно “прививати любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації”.

Усвідомлюючи унікальне значення туристично-краєзнавчої роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати її в позакласний навчально – виховний процес, проводити прогулянки, мандрівки та екскурсії по рідному краю. Так влітку 1905 р. вчитель Коломийської гімназії О. Цісик з групою товаришів мандрує “з Коломиї через Молодятин, Ослави, Яремче, Микуличин і Ворохту, аж ген на Говерлу”. А вчитель Городенківської української гімназії О. Шкляр водив учнів протягом 1912 -1914 рр. у мандрівки аж з-за Дністер. Там він практично вчив пізнавати, цінити і любити рідний край. Крім пізнання свого краю, деякі учні мали змогу побувати і в інших країнах Європи. Наприклад, гімназисти Станіславської гімназії “мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії. Для учасників цих закордонних екскурсій враження залишилися незабутніми на все життя”.

У центрі уваги педагогічної громадськості перебувають і питання фізичного виховання молоді. Основоположником спортивного руху у Галичині став учитель І. Боберський, який вважав спорт важливим чинником зміцнення здоровя людини і всієї української нації. Він говорив, що потрібно створювати спортивні товариства, бо вони “мають поучити людей, як мають жити й поступати. Руханкові вправи піднесуть красу народу, принаду його рухів і постави, спонукають до ліпшого підживлювання”.

У 1906 р. при українській Академічній гімназії у Львові був створений “Український спортовий кружок” (УСК), до якого ввійшли всі спортивні гуртки, які існували при українських гімназіях. УСК став предтечею виникнення в Галичині перших українських спортивних товариств: “Чорногора” в Станіславі (1908 р.), “Поділля” в Тернополі (1909 р.), “Сянова Чайка” в Перемишлі (1910 р.) і “Україна” в Львові (1911 р.). Як бачимо, що при спортивних товариствах та секціях в українських гімназіях діяли спортивні гуртки та секції із різних видів спорту, зокрема туризму.

У 1909 р. в українських гімназіях починає діяти “Самовиховна шкільна Громада”, яка об'єднувала учнів відповідно до інтересів і можливостей. Тут влаштовувались забави, екскурсії, мандрівки, створювались шкільні музеї і архіви, а спортсекція “Дніпро”, яка об’єднала велику кількість краєзнавчо-туристичних гуртків, що мали на меті краще ознайомити учнів з історією свого краю, його культурою та природою, адже це все сприяло національному вихованню.

Питанню фізичного виховання також приділяв значну увагу і вчитель О. Іванчук, який пропонував ввести в навчальний план шкіл уроки гімнастики, ігри та прогулянки. Особливу увагу він звернув на екскурсії та мандрівки, бо вони не тільки сприяють фізичному розвитку і зміцненню здоров’я, але й духовному вихованню, оскільки “природа зі своїми родами життя, формами краси, зі своєю історією, географію та неумолимими правами, стає тепер для чоловіка головною підставою єго душевного образовання”.

На початку XX ст. активізується молодіжний культурно-освітній рух у Галичині, який охоплює всі соціальні верстви українського населення. Помітну роль у цьому процесі відіграв “Пласт”. Поява цієї скаутської організації була зумовлена соціально-історичними вимогами часу. Його діяльність підпорядковувалась формуванню українця нового типу через національно-патріотичне виховання. У виховній діяльності пластунів враховувались вікові та індивідуальні