«Життя Арсеньєва» І.О. Буніна і традиції автобіографічної оповіді в російській літературі

У підрозділі 1. 1. «Сучасний стан проблеми у літературознавстві» розкривається ступінь вивченості в сучасній науці жанру художньої автобіографії, визначаються його межі і основні ознаки (п. 1. 1. 1. «Жанр художньої автобіографії в сучасних дослідженнях») та у зв'язку з цим ставиться питання про жанрову природу «Життя Арсеньєва» І. О. Буніна (п. 1. 1. 2. «Життя Арсеньєва» І. О. Буніна. Проблема жанру»). Навряд чи правильно кваліфікувати «Життя Арсеньєва» як твір «нового, ще не названого жанру» (К. Г. Паустовський), хоча «Життя Арсеньєва» Буніна, певно, відкрило нові можливості автобіографічної оповіді. Передусім, змінився традиційний хронотоп: у Буніна зливаються теперішнє і минуле, а місцем його дії стає весь світ від Середньої смуги Росії до Єгипту, Нубії. Пам'ять оповідача, що вміщує духовний досвід людства від райського стану до сучасності, допомагає Арсеньєву вільно переміщатися в часі і бути незалежним від його руйнівного впливу. Отже, мотив пам'яті стає організуючим початком оповіді, але це відбувається не під впливом новаторства європейських романістів, як стверджують В. В. Вейдле, Ю. В. Мальцев, О. В. Сливицька, а у зв'язку з розвитком того жанрового канону, що у XIX ст. відточувався в художньо-автобіографічних творах Л. М. Толстого і С. Т. Аксакова.

Твори цього жанру не виняток в прозі 1900-1910-х рр. : «Дитинство» П. Романова (1903-1920), «Життя Тарханова» Є. Чирикова (1911-1914), «Котик Лєтаєв» і «Хрещений китаєць» А. Білого (1915 і 1921), автобіографічні оповідання І. Буніна «Далеке» (1904) і «Біля джерела днів» (1907), «Повість про дні мого життя» І. Вольнова (1912-1914), «Дитинство», «В людях» М. Горького (1913-1916). Художня автобіографія не випадково активізувалася в передреволюційні роки, коли для представників найрізноманітніших соціально-політичних і художніх течій визначальним постало питання про метафізичну сутність Росії. Заглиблюючись в історію окремої особистості, письменники водночас давали уяву про особливості російського національного характеру і побутового укладу. Водночас на початку сторіччя серйозно змінився самий об'єкт художньої автобіографії. Цей час ознаменувався занепадом дворянської культури, зламом родинних традицій, руйнуванням релігійно-моральних норм, які скріплювали сім'ю і зумовлювали духовне становлення героя. Все це, в решті решт, і призвело до кризи жанру.

Висока гармонія родинних стосунків відсутня вже в тетралогії М. Гаріна-Михайловського («Дитинство Тьоми» (1892), «Гімназисти» (1893), «Студенти» (1895), «Інженери» (1906)). Натомісць тут виникає постать батька, що на всі вчинки сина дивиться з точки зору солдатської дисципліни. Не природну синівську прихильність (основу родової спадкоємності) відчуває до батька герой в «Дитинстві Тьоми», а почуття ворожнечі. «Гарячим туманом взаємного ворогування всіх із всіма» був сповнений і будинок Каширіних в «Дитинстві» М. Горького.

Традиційно світлим залишився лише образ жінки – берегині родинного вогнища і національних традицій – матері у М. Гаріна-Михайловського, бабусі у М. Горького. Атмосфера загального родинного розладу ще більше згущується в «Повісті про дні мого життя» І. Вольнова. В «Суходолі» і «Селі» Бунін теж малює розпад старого укладу життя, але в своїх автобіографічних оповіданнях «Далеке», «Біля джерела днів», що визначили заздалегідь окремі епізоди «Життя Арсеньєва», навпаки протистояв тенденції засудження минулого. І якщо письменники-соціалісти (М. Горький, І. Вольнов) в невідомому, примарному «новому» шукали порятунку від російської дійсності, то для Буніна відмова від родового, від вікових народних традицій, що зберігають пам'ять про «золоту добу» Батьківщини, – власне, і є виродження.

В пору тоталітаризму криза жанру художньої автобіографії не тільки не була подолана, але поглибилася, В СРСР 1920-1930 рр. родина, а тим більше рід вважалися чимось другорядним у порівнянні з такими спільностями, як клас, народ . Для офіційних ідеологів історія починалася з 1917 р., а весь дореволюційний розвиток Росії вони визначали як «передісторію». Руйнуванню інституту сім'ї вельми сприяло знищення релігійно-моральних норм, які регулювали життя росіянина в минулому. Крім того, в новому суспільстві падав і інтерес до особистості. Героєм літературних творів стала маса.

Але в 20-ті-30-ті рр. жанр художньої автобіографії відроджується в літературі російського зарубіжжя. Майже водночас з'являються тут «Життя Арсеньєва» І. О. Буніна (1927-1933), «Богомілля» (1931) і «Літо Господнє» (1933-1948) І. С. Шмельова, тетралогія «Подорож Гліба» (1937-1953) Б. К. Зайцева, «Юнкери» (1928-1933) О. І. Купріна, «Дитинство Микити» (1920-1922) О. М. Толстого, «Речі людини» (1929), «Диво на озері» (1931) М. А. Осоргіна. Вигнанці, які пережили жахи революції, єдиним нормальним шляхом розвитку суспільства вважали еволюціонізм, духовною основою якого є бережливе ставлення до традицій і відданість вірі батьків. Типізуючі можливості жанру дозволяють співвідносити історію життя героя, його сім’ї із історією Росії та національним характером її народу, що якнайкраще відповідало першочерговій місії російської еміграції – зафіксувати образ старої Росії, зберегти її побут, віру. Поряд з іншими письменниками-сучасниками це завдання вирішував і Бунін.

У другому розділі – «Життя Арсеньєва» в історико-літературній ретроспективі» – роман Буніна співставляється з класичними творами автобіографічного жанру.

2. 1. «І. О. Бунін і Л. М. Толстой». Весь творчий шлях Буніна пройшов під знаком Толстого. Вплив Толстого відчувається у чуттєвості і суб'єктивізмі описів. В «Юності» «темно-зелена кропива з тонкою квітучою верхівкою струнко тягнеться