«Життя Арсеньєва» І.О. Буніна і традиції автобіографічної оповіді в російській літературі

Світ природи така ж важлива складова частина «російського» виховання, як і світ літератури. На відміну від автобіографічної оповіді Буніна, дитинство головного героя «Літа Господнього» проходить не у селі, а у місті, тому у шмельовського Вані немає того загостреного почуття природи, що вирізняє Арсеньєва. Однак світ природи у Шмельова теж живий. В уяві головного героя сонце, дерева, земля, плоди оживають: сонце «грається з нами, веселе», земля «жива, мовчить тільки», яблука «дивляться і посміхаються», огірки «весело купаються у кориті» тощо. Захисником природної гармонії у «Літі Господньому» виступає Горкін. Саме він навчає маленького Ваню покаятись у гріхах «матері сирій землі».

Відтворюючи юність своїх героїв, Бунін і Шмельов спираються на традиції аксаковської прози, де світосприйняття молодого Багрова захищене від втручання зрілого розповідача. Герой Буніна ніби прагне стати колишнім собою і у спомині ще раз пережити своє життя, зберігаючи і гостроту почуттів, і гостроту сприйняття світу. Шмельов навмисне спрощує характеристику церковних переживань шестирічного Вані, насичує його мову граматичними неправильностями, які також підкреслюють, що оповідь у «Літі Господньому» ведеться від особи дитини.

3. 2. «І. О. Бунін і Б. К. Зайцев». Якщо Бунін і Шмельов часто сприймалися російською еміграцією як письменники-антиподи, то Бунін і Зайцев, навпаки, існували у свідомості критиків поруч. Виходячи з цього, однак, було б несправедливим вважати «Подорож Гліба» наслідуванням «Життя Арсеньєва» (Г. Струве). Письменників в їхніх автобіографічних книгах зв'язує загальне художнє подання життя як мандрів, шляхів. І подорож Арсеньєва, і подорож Гліба розгортаються не тільки у просторі, але і у часі. Вона – синонім самого життя і пам'яті про нього. Зайцев не раз повторює цю думку у романах тетралогії, звучить вона і у його щоденникові з символічною назвою «Мандрівник».

У російській літературі уявлення про типове художньо-автобіографічне «дитинство» довго асоціювалося з фільварковим побутом. Тому не з книг знайомі з ним герої Аксакова, Толстого, Буніна і Зайцева у своєму розвитку проходять ряд спільних моментів, пов'язаних з осягненням рідної природи, знайомством з народом, його мовою, звичаями, працею. Характерне для російського автобіографічного роману і раннє прилучення героя до літератури. Від того, що книги було взято не з публічної бібліотеки, а з «дідівських шаф», вони, здається, стали ріднішими.

Вже у біографіях Буніна і Зайцева багато спільного – батьківщиною письменників була Орловська губернія, і вони виховувались на єдиних традиціях, у одному мовному середовищі. Обидва однаково почували себе в еміграції – Зайцеву, як і Буніну, був близький не гамірний Париж, а французька провінція. Любов до провінції, як і любов до природи, – відгук фільваркового дитинства письменників.

Господарська діяльність, розваги, заняття літературою, релігійні обряди тісно перепліталися у житті садиби, але її основою все-таки був непорушний зв'язок із природою. Невипадково героїв Буніна і Зайцева об'єднує прагнення жити у злагоді з усім живим. Глібу знайоме і арсеньєвське пантеїстичне почуття злиття з природою.

Не метушливі столиці, а рідний будинок, садиба уособлюють для Арсеньєва і Гліба Батьківщину. Дім для них – це і власність, що дає особисту свободу, і осередок родинних традицій. Щоправда, зайцевський Гліб не відчуває себе спадкоємцем у тій мірі, яка притаманна Арсеньєву. Для Буніна традиція – це минуле у нинішньому, те, що вже накопичене. Зайцева, навпаки, привертає тільки майбутнє, проблема життєздатності традицій.

Але якщо не родова пам'ять, то станова гордість властива і зайцевському герою. Йому приємно думати, що його бабуся з аристократичного польського роду; зустрічаючи її, він дотримується принципу «стан зобов'язує». Гувернантка Лота для Гліба «трішки «з простих», не «наша», він відчуває і свою відміну від людей типу фельдшерки М'яснової або родини Новосьолових.

Естетичне почуття героїв Буніна і Зайцева виховане багатьма поколіннями їхніх дворянських родів. Для них зовнішня потворність побічно вказує на неблагополуччя внутрішнє: у різночинній інтелігенції героїв Буніна і Зайцева відштовхує «некраса», незатишність побуту. Гліба обурює не тільки повсякчасне безладдя дому Новосьолових, але і зовнішність фельдшерки М'яснової, огрядної дівчини з майже чоловічим почерком і червоними пальцями. Саме так Арсеньєва у братовому харківському середовищі відштовхували зовнішній вигляд і манера висловлювати думки багатьох його членів. Характерне й сприйняття Буніним та Зайцевим «нового» світу як «антиестетичного». У своєму щоденникові «Мандрівник» Зайцев описує типи «радянських» осіб: «виродок» з лівадійського виконкому з «ідіотично лютим обличчям» (фотографія була надрукована в «Іллюстрированной России»), радянський дипломат з лицем «клубного шулера». «Азіатчина» коробить Буніна на вулицях «революційних» Москви та Одеси.

Для системи часових координат «Життя Арсеньєва» характерне протиставлення «тоді» – «тепер» («Як не оцінили ми всього того» і т. д.), воно властиве і Зайцеву у «Подорожі Гліба»: тоді була духовно багата Росія, з її давнім Козельськом, Оптиною пустинню, зараз на її місці залишилися лише руїни.

На відміну від Буніна, який акцентує вагомість для Арсеньєва православності, Зайцев, що вважається фундатором «духовної» течії в емігрантській прозі, навмисне підкреслює нерозвиненість релігійного почуття Гліба у дитинстві і юності: «сліпота» героя контрастує з інтенсивністю духовного життя автора. Авторська іронія на адресу героїв, світ старовини, давні події