Англійська буржуазна революція в розвитку парламентаризму

Отже, перші ознаки опозиції, що зріла в парламенті, з'явилися ще в останні роки правління Єлизавети 1. У повний голос ця опозиція заявила про себе вже в першому парламенті її спадкоємця – Якова І, де предметом обговорення виявилася стрижнева проблема конституції – про граничні прерогативи, тобто виключних прав корони, і привілеях парламенту. Яків І був схильний розглядати парламент лише як підсобний інститут, що виник і функціонує по милості короля, що володіє абсолютною владою божественного походження. Відповіддю на ці домагання з'явилася «Апологія палати громад» – документ, складений палатою громад до «відомості» короля – чужоземця, що досить недвозначно затверджує, що король Англії не є ні абсолютним, ні незалежним від парламенту главою держави, конституційний пристрій якого засноване на визнанні парламенту верховним органом країни на чолі з королем, але аж ніяк не одного короля, що діє незалежно від парламенту. Рішуче відкидаючи сам принцип божественності королівської влади, палата громад підкреслювала, що влада смертного короля не є ні божественною, ні одноособовою [5].

В 1614 р. парламент був розпущений позастроково, чотири його члени посаджені у в'язницю. На нагадування про «права парламенту» король відповів, що є тільки милості, які можуть бути дані й можуть бути відібрані. Бурхливі сцени супроводжують парламентську сесію 1621 р. Король власноручно вириває з парламентських протоколів сторінку із протестом, розправляється з вождями опозиції.

Основні протиріччя між політикою короля й інтересами представлених у парламенті торгово-підприємницьких прошарків власницьких класів, що становили в парламенті громад опозицію цій політиці, складалися в питанні про границі королівської прерогативи, навколо якого велася боротьба практично у всіх парламентах Якова І і зводився в області внутрішньої політики до наступного: чи має король право вводити нові мита й примусове обкладання без ведена й згоди парламенту й стягувати їх? А в області зовнішньої політики – чи належний король «радитися» з парламентом, перш ніж уживати який-небудь крок у міжнародних справах?

Відповідь опозиції була однозначна: верховна влада належить не королеві поза парламентом, а королеві в парламенті, тобто отримавшому підтримку обох палат. Яків І навпаки, у відповідності зі своєю доктриною абсолютної влади короля вважав своїм «безперечним» правом обходитися в обох випадках без «ради» парламенту й, більше того, підтвердив цю доктрину на практиці, не скликавши після розпуску парламенту 1611 р. аж до 1621 р. жодного парламенту [2]. Це було власне кажучи нова для Англії форма абсолютної монархії, що імітувала «французький зразок».

Особливо пам'ятною стає парламентська сесія 1628 р. Ледь зібравшись, парламент приймає «Петицію про право», що містить ідею буржуазної конституційної монархії: ніяких податків без парламенту, ніяких арештів інакше, як за законом, скасування всіх і всяких надзвичайних судів. Прийнявши петицію й давши спершу на неї позитивну відповідь, король незабаром перервав сесію парламенту, мотивуючи цей акт «неприйнятним для королівської прерогативи» змістом «Петиції».

Тоді в березні 1629 р., виразивши відкриту непокору королеві, що наказав відстрочити парламентську сесію, нижня палата оголосила, що всякий, хто введе нововведення в релігію, хто «спонукає накладати й стягувати» мита, не затверджені парламентом, хто добровільно внесе або сплатить такого роду мита, повинен бути визнаний «зрадником вільностей Англії й ворогом батьківщини». Без обговорення палата одноголосно прийняла ці речення, і її члени покинули зал засідань.

У відповідь на цю революційну акцію Карл розпускає парламент для того, щоб, як він сподівався, не збирати його зовсім.

Найважливішою передумовою суспільно – політичного конфлікту стали релігійні протиріччя. Політика абсолютистського уряду була спрямована на зміцнення позиції англіканської церкви й практично на примус суспільства брати участь у культі державної церкви. Були розширені склад та повноваження Високої комісії, вона одержала право розгляду взагалі будь-яких релігійних справ, цензурних питань, з 1613 р. – навіть скарг дружин на невірність чоловіків. Примусовість релігійної політики поширилася й на іноземців, що тягло розрив фінансових і торговельних відносин з Голландією, настільки важливих для Англії тієї пори.

У той же час із XVI ст. в Англії, особливо на півночі, у Шотландії зміцнився плин протестантизму, кальвінізму. Склалася особлива ідеологія – релігійного й політично одночасно – пуританізму, прихильники якої не приймали державно-підконтрольної церкви й священиків, наполягали на повнім церковному самоврядуванні громад й, у підсумку, проголошували хоча б часткове вивільнення громадянина з-під влади держави. Ряд невдалих політичних рішень Якова й Карла, спроби примиритися з Іспанією на династичній основі, шлюбний сполучник з католицькою Францією, включаючи таємні угоди про послаблення при англійському дворі католицьким священикам, – все це викликало небувалий ріст суспільної опозиції.

Криза відносин абсолютистської державності й суспільства знайшла конкретний вид протистояння корони й парламенту.

Яків і Карл послідовно відстоювали прерогативи корони й пріоритет почав абсолютизму на шкоду історичної конституції Англії. Практичний вплив парламенту на державні справи ослаб: з 1611 по 1640 р. парламент у цілому не засідав і двох років. Корона воліла обходитися без парламенту, тому що зустрічала в ньому постійну опозицію. І не могла