Англійська буржуазна революція в розвитку парламентаризму

 

 

Після постанови від 4 січня 1649 року парламент приймає ряд заходів щодо переходу до республіки, з метою її легітимізації. 6 січня призначається комісія для вироблення проекту нової великої державної печатки (проект був прийнятий 9 березня). 27 січня – постанова про те, що в будь-яких офіційних документах замість раніше прийнятого «ім'ям його величності» варто писати «ім'ям хоронителів волі Англії, владою парламенту». 30 січня – прийняття акту про те, що проголошення будь-якого королем без згоди парламенту є державною зрадою. 6 лютого приймається білль про усунення палати лордів, 7 лютого – білль про усунення королівського звання («посади короля» – the office of the king). Нарешті, конституційне закріплення республіканської форми правління було закріплено актом 19 травня 1649 року. У ньому Англія проголошувалася як «республіка» (Commonwealth) і вільна держава (free state), верховною владою в державі оголошувалися «Представники Народу в Парламенті», вищий орган виконавчої влади – Державний раді [4].

Сама Державна рада була заснована рішеннями парламенту раніше: 7 й 13 лютого. Відповідно до цих документів він являв собою допоміжний орган, підлеглий парламенту, з повноваженнями лише на один рік. Членами ради могли ставати тільки особи, згідні з осудом і стратою Карла I, а також зі скасуванням палати лордів і королівської влади. Подібні умови виявилися неприйнятними для деяких потенційних членів Державної ради, тому з ними були укладені персональні компромісні зобов'язання. Взагалі ж склад цього органу викликав сильні суперечки, у результаті яких був складений список з 41 чоловік. Також спочатку в раді не було посади голови, проти якого виступав парламент, що остерігався узурпації влади в руках однієї людини. Але згодом головою призначив сам себе Джон Бредшоу й залишився на цьому пості. Хоча в документах Державна рада виглядала лише виконавчим органом парламенту, у дійсності він зайняв значно більш високе положення й під час їхнього спільного існування скоріше він переважав над парламентом, що слухняно виконував всі його рішення, чим навпаки. Така ситуація не могла не викликати негативну реакцію з боку комонерів, але, як не дивно, протягом періоду їхньої загальної дії, позиції ради й палати громад набагато частіше збігалися, чим входили в протиріччя. Цікавий також той факт, що засідання обох органів влади відвідували далеко не всі їхні члени. Так з не більше 80 членів палати громад, включаючи деяких, що повернулися після «чищення» депутатів, регулярно в засіданнях брало участь близько 56 чоловік. У раді на першому засіданні були присутні 34 члени, а регулярно брало участь у засіданнях 15 членів.

 

 

Положення нової республіки було дуже складним. Перед нею стояли важкі завдання, які повинні були вирішуватися в обстановці сильного занепаду й розладу господарської діяльності, всі протиріччя, що загострюються усередині них, і цілого ряду серйозних небезпек, що грозили молодій буржуазній державі ззовні. Щоб зміцнити новий політичний лад, треба було захистити його від замахів з боку старих, позбавленних влади феодальних сил, що діяли усередині країни й поза її межами. З іншого боку, нові правителі Англії, щоб втримати у своїх руках владу, повинні були відвести погрозу їхньому пануванню з боку народних мас, які не могли задовольнитися буржуазною республікою, до того ж позбавлених навіть тих рис демократизму, які вже висувалися представниками радикальних політичних плинів у революції – левелерами й індепендентами. Індепендентська армійська верхівка й офіцерство, а також підтримували їхньою силу, що зуміли одержати під час революції владу і вдоволені проведеними в країні перетвореннями, виступали затятими супротивниками продовження революції й передачі навіть малої частини своєї влади народу. Вони були такими ж реакціонерами, як і пресвітеріане до них. Таким чином, республіка «виявилася між двох вогнів»: роялістами, що піднімали голову, і прагнувшими реформ левелерами й дігерами, здатними повести за собою народні маси.

Левелери були